– Молода… – відповіла я, подякувала і пішла геть.
Знову на вихід…
…знову на вихід…
На те шалене осіннє сонце із блакитними калюжами на землі.
Взагалі, я дуже люблю (ой, можливо, вже краще казати «любила»?) пореготати.
Я могла реготати з будь-чого. Зокрема, з себе.
Гадаю, я так сама себе «засміяла», що, певно, через це і розвалюється моє життя із Вадимом. Щоправда, поки що він про це не здогадується – просто нічого, що стосується мене, не сприймає всерйоз. Я до цього звикла.
Намагаюся не турбувати його своїми фантазіями чи бажаннями. Знаю, що вони завжди розбиваються об скелю його розумних заперечень, логічних доказів, тонуть у хвилястих графіках, які він часом любить вимальовувати, аби довести мені мою повну бездарність щодо реального життя.
Тому я зупинилася на порозі лікарні й думала, що зараз іти додому категорично не хочеться.
Треба все перетравити наодинці, поки зможу зайти до хати, весело розмахуючи цим білим прапорцем, і вимовити крізь регіт якусь фразу на кшталт: «Ну от, нарешті зовсім скоро ти зможеш цілком легально бігати до Лєнки з третього під'їзду!»
Але поки я зможу вчинити саме так, треба подумати…
Подумати про те, що сьогодні надто яскраве сонце, надто спокуслива осінь і на мені – новий білий плащ, у якому мені досить спекотно.
Ні, не так.
Що за банальщина в таку урочисту мить?!
Я обережно поставила ногу в блакитну калюжу, ніби вже ступила на небо, і поверхня задрижала під нею, вкрилася дрібним золотим тремтінням, мов я наступила на невідому живу субстанцію.
Цікаво, чи стану я такою субстанцією… після? Адже ми вчили закон колообігу в природі: ніщо не стає нічим, вода випаровується із землі, повертається на небо, стає хмарою, з хмари ллється дощ… Одне слово, у мудрої природи все до ладу.
Ну, добре, я випаруюся, піднімусь нагору, побачу, що там є – за блакитною стелею, де танцюють янголи, потім впаду дощем, можливо, ось у таку калюжу, потім стану квіткою, травою чи деревом.
Непогана перспектива.
І навіть дуже добра. Але…
Але! Так, я поки що була такою собі M. M., яких багато в телефонних довідниках. Всі ці M. M. ходять до школи, до інститутів, виходять заміж, їздять на відпочинок до моря чи лісу, платять за квартиру, готують борщ чи вареники, збирають гроші на італійське взуття чи автомобіль, часом кокетують із незнайомцями, п'ють каву, балакають по телефону з подругами, просуваються по службових сходинках, клеять шпалери, нарощують нігті, роблять модні зачіски і таке інше. Потім вони плетуть светри і дивляться серіали, збирають фотоальбоми чи диски з фотографіями, на котрих зафіксоване все це – все, що називається їхнім життям. Але…
Але! Якщо припустити, що кожне M. M. (чи будь-яка інша абревіатура) – жива істота, що рухається, дихає і щохвилинно несподіваним, незбагненним, чином може припинити своє існування, – чи справедливо те, що ми завжди вчиняємо так, як треба, і зрідка (навіть ніколи!) – так, як нам хочеться?!
Звісно, є такі щасливці, котрі чхають