Біля Євбазу у повсталих та в натовп війська відкрили вогонь – було чимало вбитих і поранених.
«Тітка моя розлютилася.
– Мало того, що ти босяк, вигнаний із всіх гімназій, – кричала вона, – так ти ще хочеш, аби нас всіх арештували через тебе?…
А якось тітка сказала:
– Де тиняєшся, там і ночуй!..
Я став ночувати в чужих під’їздах, просиджував ночі на холодних сходинках. А потім… потім у мене завелись інші знайомі та друзі – молоді поети, художники, літератори. Я потрапив у середовище богеми. Тут мені стало набагато легше. Адже всім нам однаково було кепсько, ми ділилися одне з одним всім, що в нас було, і жили якось спільно…»
«А потім Вертинському по-справжньому поталанило, – писатиме один з його біографів. – Волею долі він став своїм у будинку Софії Миколаївни Зелінської – викладачки жіночої гімназії, розумної, освіченої жінки, яка була замужем за Миколою Васильовичем Луначарським, братом А. В. Луначарського. У Софії Миколаївни збирався цвіт київської інтелігенції. У її будинку також бували Микола Бердяєв, Михайло Кузьмін, Марк Шагал, Натан Альтман. Інтелектуальне товариство добре вплинуло на Вертинського. Він пробує зайнятися літературною працею. «Киевская неделя» друкує його перші оповідання; «Портрет», «Моя наречена» і «Папіроси «Весна» написані в модній тоді декадентській манері. В «Киевских откликах» Вертинський публікує більш реалістичну річ – оповідання «Лялька».
Літературне заняття давало мізерний прибуток, гроші майже не водилися, але він мислимими і немислимими шляхами потрапляє на престижні прем’єри, дивиться заїжджих знаменитостей: Ансельмі, Руффо, Вяльцеву, Шаляпіна, Вавича, Карійську, Монахова, Собінова. Пише невеликі театральні рецензії. Ім’я Вертинського вже відоме в середовищі творчої інтелігенції. Новоявлений автор, купивши на товкучці ношений фрак, вливається в ряди київської богеми. Він вибирає собі роль молодого генія, скептика, незбагненної натури».
Швидко чи ні, але Олександр стає помітною фігурою серед київської богеми. Але зводити кінці з кінцями навіть це не допомагало. Аби якось утриматися на плаву, береться за будь-яку роботу: продає листівки, вантажить кавуни, працює коректором у друкарні…
І мріє про Москву. І навіть збирається туди – в гонитві «за славою».
«…І нарешті «невизнаному генію», в купленому на товкучці, але ще досить пристойному фраку (як пізніше зіронізує один гуморист – «осетрина не першої свіжості»), набрид рідний Київ, і він подався до Москви – «за славою», а то б за чим іще! Лише в Москві, вважав він, можна з успіхом розкрити свої таланти – ось тільки які? Поки що Олександр і сам цього не знав, але здогадувався, що якісь таланти у нього все ж таки є», – з Інтернет-видання.
У