«Я американський письменник, народжений у Росії, отримав освіту в Англії, де я вивчав французьку літературу перед тим, як на п’ятнадцять років переселитися в Німеччину… Моя голова думає по-англійськи, моє серце говорить по-російському, а моє вухо чує по-французьки…»
Жив та був – нині за енциклопедичними епітетами «блискучий, самобутній художник XIX – початку XX ст.» – Михайло Олександрович Врубель.
Його доля трагічна – він багато страждав і навіть роками знаходився на межі безуму, але надходило просвітління, і він знову брався за роботу – талановитий художник, автор монументальних розписів, станкового живопису, графіки, скульптури.
У 1902 році у нього вперше виявилися ознаки душевної хвороби, що прогресувала: хоч у періоди ясної свідомості він із жадібністю накидався на роботу.
Його лікар пізніше згадуватиме:
«Це був художник-творець усією своєю сутністю, до найглибших таємниць психічної особистості. Він творив завжди, можна сказати, безперервно, і творчість для нього була такою ж легкою, як дихання. Поки живе людина, вона дихає. Поки дихав Врубель – він все творив».
Його не стане у році 1910-му.
Смерть він зустріне як свою рятівницю, як визволення…
Олександр Блок скаже над його могилою:
«Врубель прийшов до нас як вісник, все одно як у лілову ніч яскраве золото ясного вечора. Він залишив нам своїх Демонів, як заклинателів проти лілового зла, проти ночі. Перед тим, що Врубель і йому подібні трохи відкривають людству раз у сторіччя, я умію тільки тремтіти».
Михайло Олександрович народився в Омську, в сім’ї офіцера.
Малювати почав з п’яти років.
Гімназійні роки в основному провів в Одесі.
Закінчив юрфак Петербурзького університету, після армійської служби стає студентом Академії художеств.
У 1884 році Врубель закінчує навчання і погоджується приїхати на запрошення до Києва та очолити там роботи по реставрації живопису в старовинній Кирилівській церкві.
І мова йшла не лише про відновлення фресок, але й про створення нових речей замість утрачених.
Трудно йому було в Києві (без зв’язків, без надійного заробітку), але тримався. «Мания, что непременно скажу что-то новое, не оставляет меня», – писатиме він батькові.
Кирилівська церква – пам’ятник архітектури Давньої Русі. Споруджена в середині XII століття на північній околиці тодішнього Києва, в урочищі Дорогожичі. Там, де сходилися шляхи – з Вишгорода, Чернігова, Новгорода, Смоленська та інших міст. А шлях той, що вів до північних воріт Києва, у тім місці звався Дорогожищем і знаходився «під святим Кирилом». У XII–XIII століттях храм родового монастиря чернігівських князів Ольговичів був княжою усипальницею. Пізніше там поховають князя Святослава Всеволодовича, одного з персонажів