Початком авторської пісні були «арієтки» українця Вертинського. Саме так вважали і Окуджава, і Галич, чиє дитинство минуло в Севастополі. Ці арієтки були далекі від рутини модних тоді російських романсів. Всі пісеньки Вертинського мали зміст, це були пісеньки-новели, вірші, покладені на музику, але не підкорені мелодії, як романси, вірші на тлі музики. Про що він співав? Перш за все його приваблювали долі слабких, нещасних, як кажуть – маленьких людей, забутих Богом і суспільством, в нього ж вони викликали співчуття, милосердя, і в подальшому Вертинський ніколи, ні разу в житті не прославляв силу зброї, лише беззбройність і слабкість. Епоха вважала жалість принизливою для людини. Вертинський оспівував жалість і не соромився жалості.
Він жалів маленьку балерину, дівчинку, «кокаином распятую в мокрых бульварах Москвы», а особливо загиблих у непотрібній народу війні, на якій співець сам провів два роки.
Я не знаю, зачем и кому это нужно,
Кто послал их на смерть не дрожавшей рукой,
Только так беспощадно, так зло и не нужно
Опустили их в вечный покой!
Осторожные зрители молча кутались в шубы,
И какая-то женщина с искаженным лицом
Целовала покойника в посиневшие губы
И швырнула в священника обручальным кольцом.
Вчився він чомусь… м-м… не зовсім добре. Щоб не сказати, кепсько.
Оскільки ж вчився вкрай незадовільно, то його із другого класу Імператорської 1-ї Олександрівської гімназії перевели в гімназію «простішу». Але переведення з однієї гімназії в іншу не змінило ситуацію на краще – навіть із «простішої» гімназії маленького Сашка Вертинського невдовзі виключать. З «вовчим», як водиться, білетом. Правда, лише за неуспішність.
І Сашкові нічого не залишалося робити, як податися у «вуличні університети», добре, що туди «приймали» будь-кого і на успішність там не звертали уваги, аби вмів за себе постояти.
…Після довгих років, проведених в еміграції, Олександр Вертинський у 1943 році повернеться нарешті на батьківщину. Але тільки у 1990 році – тридцять три роки, як його не буде в цьому світі, – з’являться мемуари артиста, співака, шансоньє, композитора.
І там він вже відведе душу, згадуючи своє дитинство і любий йому Київ:
«…Багато що я пам’ятаю ясно й виразно, але багато що стерлося з пам’яті. Що ж залишилося?
Клаптики… Маленькі різнобарвні клаптики… Уривки, шматки минулого, обрізки й залишки. Ну що ж. Адже ж із клаптиків можна зшити, наприклад, ковдру. Чи навіть килим. Правда, він буде строкатим, але ж і все життя моє було строкатим, різнобарвним.
Згадуючи дитинство, я бачу Київ. Мій дорогий, любий Київ. Ясніше всього я бачу його весною. Ми жили тоді на Фундуклеївській вулиці. Вулиця та піднімалася від Хрещатика