Пармський монастир. Стендаль (Мари-Анри Бейль)

не так легко. У Мілані він разів десять на день бачив принца Євгенія і при бажанні міг би заговорити з ним. У Парижі він щоранку бігав на двір Тюїльрі,[76] бачив, як оглядає військо Наполеон, але ні разу не зумів наблизитись до імператора. Герой наш думав, що всі французи, так само як і він, глибоко схвильовані небезпекою, що загрожує вітчизні. Обідаючи у готелі, де він зупинився, Фабріціо щиро говорив про свої наміри і свою любов до Наполеона. За столом йому трапились милі й товариські молодики, ще більші ентузіасти, ніж він сам, і за кілька днів вони обдерли його як липку. На щастя, із скромності він не заїкнувся про діаманти, які дала йому мати. Одного ранку, після нічної гулянки, він побачив, що його обібрали до нитки. Тоді він купив двоє чудових коней, найняв служника – відставного солдата, що був за конюха в баришника і, сповнений зневаги до юних парижан-базік, подався до війська. Він знав тільки одне: армія збирається десь в околиці Мобежа.[77] Прибувши на кордон, він, одначе, вважав смішним влаштуватися в якійсь господі і грітися при коминку, коли солдати отаборилися в полі. Хоч як його розраджував служник, людина не позбавлена здорового глузду, Фабріціо нерозважно вирушив у табори, розташовані біля самого кордону на шляху до Бельгії.

      Ледве він добрався до першого від шляху батальйону, солдати втупилися в нього: цей молодий буржуа здався їм одягнутим не по-військовому. Вечоріло, тягнув холодний вітер. Фабріціо підійшов до багаття і попросив погрітися, пообіцявши заплатити за гостинність. Здивовані його наміром платити, солдати перезирнулися, проте добродушно посунулися і дали йому місце біля багаття. Служник влаштував йому заслону од вітру. Але через годину, коли повз табір проходив полковий писар, солдати доповіли йому про появу невідомого, який поганенько говорив по-французькому. Писар допитав Фабріціо, той заговорив про свою палку любов до імператора, але з таким підозрілим акцентом, що писар запропонував йому піти разом до полковника, командир квартирував на сусідній фермі. З двома кіньми на поводу підійшов служник Фабріціо. Побачивши цих чудових коней, писар вирячив очі і, миттю передумавши, заходився розпитувати служника. Воїн-ветеран, одразу збагнувши стратегію співрозмовника, сказав, що його хазяїн має високих заступників і що, звісно, ніхто не наважиться поцупити його чудових коней. Писар тут же гукнув солдатів – один схопив за комір служника, другий узяв за повід коней, а писар суворо звелів Фабріціо беззастережно йти слідом.

      Прогнавши піхтурою Фабріціо добру милю[78] в пітьмі, яка здавалася ще темнішою від табірних багать, що звідусіль осявали обрій, писар передав Фабріціо жандармському офіцерові, і той суворим тоном зажадав у нього паперів. Фабріціо показав паспорт, де він називався роз'їзним торговцем барометрами.

      – От йолопи! – вигукнув офіцер. – Пишуть таке, що й на голову не налізе!

      Він почав допитувати нашого героя, той вкрай захоплено заговорив про імператора, про свободу, але жандармський офіцер зареготав.

      – Сто