Пармський монастир. Стендаль (Мари-Анри Бейль)

про імператора, я лише заздрив долі тих, хто має змогу подорожувати, і раптом глибоке хвилювання пройняло мене. Човен пристав до берега, агент батька щось прошептав йому, батько раптом пополотнів, відвів нас убік і переказав нам моторошну новину. Я одвернувся і почав дивитись на озеро лише для того, щоб приховати сльози радості, які бризнули з моїх очей. І тут високо-високо вгорі, по праву руку, я вгледів орла, Наполеонового птаха. Орел велично летів у бік Швейцарії, а отже – Парижа. І я одразу сказав собі: «Я теж перетну Швейцарію з прудкістю орла, пристану до цього великого мужа і запропоную йому, що в моїй змозі, – підтримку моєї кволої руки. Він хотів повернути нам вітчизну, він любив мого дядька!» Перш ніж орел зник, у мене раптом висохли сльози, – ось доказ, що ця думка послана мені згори: тільки-но я ухвалив цю постанову, як одразу побачив, яким чином можна її здійснити. І одразу весь смуток, що, як тобі відомо, отруював мені життя, де й подівся, ніби розвіяний Божественним подихом. Великий образ постав перед моїм зором: Італія підводиться з того болота, куди втоптали її німці; вона простягає до свого короля і визволителя знівечені, ще закуті в кайдани руки.[73] І я подумки сказав собі: «Я, досі незнаний син нашої багатостраждальної матері, піду, щоб померти чи перемогти з тим, кого послала сама доля, хто хотів змити з нас ганьбу від погорди, з якою на нас дивляться всі, навіть найпідліші, найпоневоленіші жителі Європи».

      – Знаєш, – додав він тихо, дивлячись на графиню розпаленілим поглядом, – знаєш той каштан, який у рік мого народження мати власноручно посадила напровесні на березі струмка в нашому ліску, за дві милі від Гріанти? Так ось, перш ніж вирушити в похід, я пішов подивитись на своє дерево. «Весна тільки почалася, – сказав я собі, – якщо на дереві є вже листячко, це буде добра призвістка для мене». Я теж повинен скинути з себе заціпеніння, в якому животію тут, у цьому похмурому й холодному замку. Хіба ці старі зчорнілі мури, що колись правили за знаряддя деспотизму і тепер залишилися його символом, не є символом понурої зими? Для мене вони те саме, що зима для мого дерева.

      І от, чи повіриш, Джіно, але вчора ввечері, о пів на восьму, я прийшов до мого каштана: на ньому було листячко, воно вже розпустилося величеньке! Я цілував листочки тихенько, щоб не пошкодити їх. Потім обережно обкопав моє улюблене дерево. І, одразу сповнений нового запалу, подався гірською стежкою до Менаджо: мені потрібен паспорт, щоб перейти Швейцарію. Час летів, була вже перша ночі, коли я прийшов до дому Вазі. Я гадав, що мені доведеться довго стукати, щоб розбудити його. Але він не спав, а розмовляв з трьома приятелями. Після перших моїх слів він кинувся обіймати мене й гукнув: «Ти хочеш пристати до Наполеона!» Його приятелі й собі палко обняли мене. «Ех, чому я жонатий!» – зітхав один із них.

      Пані П'єтранера замислилася; вона вважала за свій обов'язок щось заперечити. Якби Фабріціо не був такий зелений, він одразу б зрозумів, що графиня сама не вірить тому, що намагається довести. Але попри недосвідченість він був людина рішуча і пропустив повз вуха ці докази. Зрештою