– Ти мене не так зрозуміла, доню, – повторила примирливо Ірина. – Я сумую за тобою. Розумієш, того разу все так по-дурному склалося і ми не погомоніли, як дорослі люди. Так, визнаю, винна – погарячкувала. Пробач.
Аліна наливає в горнята до заварки окріп, якусь мить здивовано розмірковуючи над почутим. Тоді сідає за кухонний стіл.
– Добре. Давай побалакаємо, як дорослі люди. Вибачення прийнято.
Ірина чемно перетинає кімнату й сідає на краєчок стільця, якось невпевнено… Це ж не її територія. Вона відчуває. Стіни кімнати, пофарбовані в жахливий фіолетовий колір, тиснуть зі всіх боків. Стелажі з книгами, половини назв яких вона ніколи й не чула, хоча і не вважала себе неуком (і це читає дев’ятнадцятирічна дівчина!), на вікнах помаранчеве лахміття, тобто штори, а найжахливіше – навпроти за столом впевнена в собі Аліна.
– Дякую, мамо, що прийшла, – веде Аліна. – Я пару разів пробувала погомоніти з тобою, пригадуєш? Ти вимикала телефон, не бажаючи зі мною розмовляти. Зараз у мене гарна нагода попросити вибачення за зіпсуті штори, за те, що досі не виправдала твоїх сподівань, однак це ще не остаточно. Час покаже. Може, я направду рухаюсь не в той бік? Я до вас не повернусь. Мені тут добре. Самій. Правда, добре. Пий чай.
Аліна бере з полиці цукерничку, дві чайні ложечки, кладе на стіл.
– Бери цукор. До речі, у мене в холодильнику є «Корона», яку ти любиш, мамо, – і Аліна відчиняє двері холодильника, витягуючи з нього плитку шоколаду, – можна дати до чаю лід. Будеш?
Ірина ствердно киває головою і в горнята з чаєм перекочовують маленькі прозорі кубики льоду.
Простір у тій частині майстерні, яка зветься кухнею, насправді дуже тісний, однак вдало скомпонований. У правому куті кімнати, навпроти вхідних дверей, електроплита. Справа від неї стіл із полицями. Зліва холодильник. На холодильнику мікрохвильовка, на столі електрочайник. Над столом шафка з поличками. Без смаку, на Ірину думку, та все ж доволі практично. Ірина кладе в горня дві ложки цукру, хоча її звичайна доза – півложечки. Розгублено помішує його, вистукуючи об стінки горнятка ложечкою й обмірковуючи слова, які прийшла черга їй казати. Шурхотіння за стіною, яке називається чужим ремонтом, заважає зосередитися:
– Як ти можеш у цьому гармидері жити, донечко? – примирливо говорить Ірина. – Це ж суцільний стрес. Переїдь додому, поки воно не закінчиться. Ти ж, доню, ще сесію доскладати мусиш. Тільки не сприймай мої слова як бажання задобрити чи обдурити тебе.
– Я й не сприймаю. Цей «стрес» тільки-но почався. Однак звідси нікуди не поїду. Ремонт тут тільки вдень. І триватиме недовго, сподіваюсь. До того ж я півдня в бібліотеці, півдня в Академії чи на етюдах…
Аліна п’є чай без цукру. Цього батько навчив – художник мусить навіть фізично сприймати довершеність смакової гами, не спотворюючи