Чиясь чіпка сильна рука рвучко шарпає її назад. Аліна втрачає рівновагу й майже падає, перечепившись через бордюр. Та ті ж таки руки втримують її і ставлять обережно на ноги.
– Ну ти даєш, Аліно! Я також буваю заглибленим у себе, але не настільки! – чує в себе над вухом знайомий голос.
Це сусід знизу, господар Бузка, Петро.
– Ой, слухай. Замислилась. Дякую тобі, Петре, – розуміючи безглуздість ситуації, виправдовується Аліна.
– Пусте! Ми ж сусіди. І не тільки помешканнями, – доволі поважно провадить Петро.
– Як це – не тільки помешканнями? – дивується Аліна.
– А так… Ми з тобою живемо сьогодні? Так. Живемо в одному будинку, ходимо однаковими маршрутами. Ось тобі наочний приклад, – Петро киває в бік світлофора. – Зрештою, живемо в одному місті, дихаємо од…
– Ой, Петре! Жартуєш? Із такою серйозною мармизою! В одному місті, на одній планеті, в одній сонячній системі, в одній галактиці… І так далі. О, зелене світло. Переходимо? Амнезія минула. Я буду чемною дівчинкою.
– Ні, на жаль, мені в інший бік. Поспішаю.
– Що ж, тоді бувай. Ще раз дякую.
Аліна переходить дорогу.
– Аліно! Агов! – несподівано до вух долітає голос Петра.
Вона зупиняється. Озирається й дивиться запитально на юнака.
– Вдалого тобі дня!
– Дякую! Навзаєм!
Вони розбігаються. Аліна думає про хлопця. А він нічого. Трішки дивакуватий, правда, точніше навпаки, надто нормальний порівняно з її знайомими.
Біля Академії велелюдно, чи то пак багатостудентно. Майже літня погода навіть найледачіших студентів випхала на вулицю. Тим паче, що страшний привид сесії все настирливіше нагадує про себе, мов сновида, тиняється коридорами Академії, зазираючи допитливо у двері аудиторій. На зло сесії навколо Академії буяли, нагадуючи про свою присутність п’янким ароматом, пахучі акації. Білосніжні красуні недбало губили пелюстки і засипали алеї світлим маревом.
Аліна, згорнувши на землю пелюстки акації, сіла на лавку. Так, перша пара… Історія релігії. Залік і так гарантований. Ще однієї перепалки з нею колишня аспірантка, а теперечки повноцінний викладач Броніслава Сергіївна (по-народному Броня-Проня) не переживе. Тож бути чи не бути? Іти чи не йти?
– Звичайно, не йти, – глузливий шепіт падає їй прямісінько у вухо. Аліна сполохано зойкає.
Незнайомець у чорному повільно виходить із-за лавки і, обіпершись однією рукою на спинку, теревенить:
– Привіт, мала! Як ся маєш? Гарний колір волосся, весняний.
Це був той самий тип, у чорному. Аліна ошелешено глипає на хлопця. Раптова його з’ява трішки приголомшила.
– Ти