Завтра у неї вільний день. Прекрасно. Вона підходить до мольберта і навіть не стягує з картини, що стоїть на ньому, кусень тканини, який недбало її прикриває. Вона бере до рук полотно й ставить під вікно. Натомість на мольберті розміщує нове чисте полотнище, напнуте, мов вітрило. Аліна якусь мить пильно вдивляється в образитіні, які вигулькують на цьому чистому полі, щедро виплекані уявою дівчини. Руки починають тремтіти від хвилювання. Нова хвиля шаленства захоплює всю її плоть.
– Тільки не сьогодні. Благаю, тільки не сьогодні, – просить когось невидимого Аліна, і той, хто відає натхненням, відпускає її.
Натомість приходить втома. День виявився задовгим. Аліна розстеляє ліжко. Застрибує в піжаму. Дурна дитяча звичка спати в піжамі, навіть улітку. У ній Аліна уявляє себе лялечкою метелика, який назавтра розкриється вповні і стане чудесним махаоном або павиним оком. Їй подобається так думати чи то мріяти. Аліна витягує з наплечника Аристофана, відкриває книжку і пірнає в античний світ вишуканості й манірності. Читання плавно переходить у сон.
Аліна стоїть усередині однієї з веж художника Кіріко чи в Темній вежі Кінга, хто зна. Гвинтові сходи впевнено й стрімко кличуть догори. За товстими стінами вежі вирує гроза. Аліна чує різкі й тривожні набати за стіною. Жах тонюсінькими голочками впивається в серце. По кам’яній долівці гучно вистукують чиїсь упевнені кроки. Темний силует вимальовується на тлі вікна, яке полохливо підсвічують спалахи блискавок. Чужинець прийшов за нею, вона це знає напевно й мусить втікати, щоб він не забрав її. Ноги, мов налиті свинцем, майже не слухаються. Кожний крок віддає болем у серце і дається так важко. Аліна через силу долає одну за одною сходинки. Кроки в неї за спиною стрімко наближаються. Дівчина видирається на верх вежі. Далі дороги немає, немає дороги нагору. Є тільки вниз… Довкола вирує гроза. Розпечене від блискавок темне небо, здається, вмирає, стогнучи від страху та болю. І вона нажахано розуміє – він майже впіймав її, ще півкроку і… Не знати, що буде далі, але станеться обов’язково щось жахливе. Аліна впевнено робить крок із дахівки вежі назустріч бурі і летить. Цей сон часто снився їй у дитинстві, однак тоді вона завжди мала крила, міцні й легкі водночас. Але в цей раз Аліна відчуває, що крил немає, а вона з шаленою швидкістю летить назустріч землі і… прокидається, не знаючи, чи вижила вона там, у сні. Шалена думка приходить несподівано: «Якби не вижила – не прокинулася б».
Холодний піт рясно вкриває все тіло. Аліну трусить від побаченого у сні чи то від холодного світанку, який заповзає в майстерню через навстіж розчинене вікно. Вона натягує собі на голову ковдру, яку в сні відкинула вбік, і знову засинає…
Ранок починається не з дуже приємних звуків за стіною. Там щось грюкає, надто голосно гуде, аж висвистує. Через стінку – мансарда сусіднього під’їзду. Вона завжди стояла занедбаною пусткою. Належала ЖЕКу і використовувалася в господарських потребах, як склад чи вихід на дах для того, щоб полагодити