Сім'я була дуже бідна. Особливо важко доводилося взимку, коли в лісі не було ні грибів, ані ягід.
Якось брати вирушили до лісу по хмиз. Але хмизу траплялося мало, вони йшли все далі в гущавину і врешті заблукали.
Настала ніч, і в лісі зовсім стемніло. У братів зуби цокотіли від холоду. Було дуже тихо, тільки іноді здаля долинало вовче виття.
– Що робити? – спитав старший брат.
Хлопчик-мізинчик роззирнувся довкола.
– Треба залізти на високе дерево. Там нас не дістануть голодні вовки, а ми зможемо побачити, з якого боку наш дім.
Хлопчик-мізинчик видерся аж на верхівку сосни й гукнув:
– Житло!
Далеко в лісі слабко мерехтів вогник.
– Ми, напевно, зможемо там переночувати, – сказав Хлопчик-мізинчик. – Ходімо швидше, доки ми зовсім не задубіли.
Довго йшли брати через глибокий сніг туди, де виднівся вогник.
Нарешті вони вийшли до великого кам'яного будинку. В одному з вікон світилося. Хлопчик-мізинчик постукав у важкі дубові двері.
– Хто там? – спитав жіночий голос.
– Ми дроворубові сини, пішли по хмиз і заблукали. Впустіть нас, будь ласка. Ми змерзли й голодні.
Двері відчинились, і на порозі з'явилася жінка.
– Дозвольте нам погрітися біля вогню і з'їсти трохи гарячої їжі, – звернувся до неї Хлопчик-мізинчик.
– Тс-с! – шикнула жінка. – Тихіше! Тут живе людожер, який їсть маленьких дітей. Я його дружина.
Брати завмерли від жаху.
– Мій чоловік скоро повернеться з полювання. Якщо він побачить вас, одразу з'їсть.
– А чи далеко він полює? – спитав Хлопчик-мізинчик.
– Рівно за сімдесят миль, – відповіла жінка. – Але це лише десять кроків для нього. Він носить семимильні чоботи. Він робить один крок і проходить сім миль. Ідіть звідси, доки не пізно. Вам треба тікати!
– Ми однаково помремо в лісі від холоду, то вже краще лишитися тут і трохи обігрітися. Може, пан людожер нас і не помітить, – вирішив Хлопчик-мізинчик.
Жінка тяжко зітхнула, але впустила братів у дім.
Вони ледве встигли трохи відігрітись, як почувся гучний стукіт у двері.
– Це він! – нажахано прошепотіла господиня. – Ховайтеся мерщій!
Брати швидко поховалися – хто під стіл, хто під лавку.
Розчинилися двері, й увійшов Людожер. Він був величезний на зріст, справжнісінький велетень. Його семимильні чоботи на перший погляд нічим не відрізнялися від звичайних чобіт, хіба що були дуже великими.
– Жінко, дай мені поїсти! – ще з порога гаркнув Людожер. – Я зголоднів! – І жадібно накинувся на баранячу ногу.
Після вечері Людожер зняв чоботи й розвалився на лавці.
– А