– Родину Беррінґтонів та їхні двадцять два відсотки представляють сер Джайлз Беррінґтон, член Кабінету Міністрів і член парламенту, та його сестра, доктор Ґрейс Беррінґтон. Присутність двох інших осіб тут – юридична вимога. Це – леді Вірджинія Фенвік… – (Вірджинія погладила Фішера по спині, не залишаючи ні в кого сумнівів, кому належить її підтримка.) —…і, – голова звірився зі своїми нотатками, – пан Седрик Гардкасл, котрий представляє банк «Фартінґс» і має сім із половиною відсотків акцій компанії.
Усі за столом обернулися, щоб поглянути на чоловіка, якого ніхто з них не знав. Банкір був одягнений у сірий костюм-трійку, білу сорочку та не першої свіжості синю шовкову краватку. На зріст був не вищим за п’ять футів і майже цілком голомозим, за винятком тонкого півкола сивого волосся, що ледве сягало вух. Оскільки носив товсті скельця в роговій оправі, здогадатися про його вік було майже неможливо. П’ятдесят? Шістдесят? Може, навіть сімдесят? Пан Гардкасл зняв окуляри, щоб показати всім сталево-сірі очі, й Емма впевнилася, що вже бачила його раніше, але не могла пригадати, де саме.
– Доброго ранку, пане голово, – це все, що почули від банкіра, хоча ці чотири слова виказали, з якого графства він прибув.
– Тоді перейдімо до справи, – вів далі Бьюкенен. – До шостої години вчорашнього вечора два кандидати дозволили висунути свої імена як потенційних голів правління: пані Емма Кліфтон, кандидатуру якої запропонував депутат парламенту сер Джайлз Беррінґтон і підтримала доктор Ґрейс Беррінґтон, і майор Алекс Фішер, кандидатуру якого запропонував пан Енскотт і підтримав пан Ноулс. Тепер обидва кандидати звернуться до ради директорів з доповідями, як вони бачать майбутнє компанії. Запрошую майора Фішера виступити першим.
Фішер не зрушив зі свого місця.
– Вважаю, що було б ввічливо дозволити леді виступити першою, – сказав він Еммі із теплою усмішкою.
– Дуже люб’язно з вашого боку, майоре, – відрубала Емма, – але я із задоволенням пристану на рішення голови, щоб дозволити вам виступати першим.
Фішер, здавалося, трохи розгубився, але швидко опанував себе. Він поскладав свої папірці, підвівся зі свого місця, повільно обвів поглядом усіх, хто сидів за столом, а тоді мовив:
– Пане голово, члени ради директорів. Вважаю вже великим привілеєм вважатися кандидатом на посаду голови правління «Судноплавної компанії Беррінґтонів». Як народжений і вихований у Бристолі, я все своє життя знав про цю чудову компанію, її історію, традиції, а також про її репутацію, що стала частиною великої спадщини Бристоля. Сер Джошуа Беррінґтон був легендарною постаттю, а сер Волтер, котрого я мав честь знати особисто, – Емма виглядала здивованою, адже стикнутися з її дідусем у школі десь із тридцять років тому не означало «знати особисто», – зробив цю компанію відкритою та створив їй репутацію одного з провідних судноплавних підприємств не лише в цій країні, а й у всьому світі. На