Адже щоразу, коли він ховався у своєму схроні за пічкою, находив на нього дивний стан. Ніби сновидіння перемішувалися з дійсністю у якомусь казковому танку. В голові трохи паморочилось, і як колишній професор лінгвістики Київського університету не намагався розгледіти, що шаман виробляє над новим непорушним пацієнтом, який без жодної анестезії лежить у шамана на столі, ніяк йому це не вдавалося… Натомість силоміццю, поза його волею, думки линули до майоліки, якою була облицьована пічка. Він починав роздивлятися дивовижних звірів на ній, торкатись пучками пальців тих чудернацьких візерунків…
І чого тільки не було на тих керамічних плитах!.. І міфічні олені із зіркою між рогами, і смерек, і казкові птахи, і риби, і засніжені гори, звісно ж… Ну куди ж Сибір без риби й снігу?
– Треба вводити в транс, – виніс свій вердикт шаман.
– Що? – ніби отямився від сну Іван Краузович.
– Треба присипляти малого, – повторив шаман і рішуче подивився на свого підопічного. – Інакше не виживе.
– Але ж ти ще не робив такого на зовсім грудних, хіба ні?
– Не робив… то так… – протягнув Дядя Стьопа, замислившись.
Іван Краузович запитально подивився на шамана. Той хвилину мовчав, ніби про щось розмірковуючи, потім радісно усміхнувся своїми беззубими яснами до шановного Івана, і той ураз почав спостерігати за оленями, уквітчаними зорями між рогів, і рахувати зорі в сузір’ї Гідри на пічній майоліці.
Коли Іван Краузович отямився, Дядя Стьопа вже пеленав малого в кусок їхнього єдиного цілого простирадла, як нічого й не було. Потім відчинив двері й досить грубо пхнув бабу ногою, яка заснула на порозі. Та враз скочила. «Тримай. Не намагайся нагодувати, доки сонце, що завтра зійде, не зайде знову. Тільки поїти ось цією настоянкою. Молока в тебе більше не буде. Нехай чоловік купить козу і доїть». Баба з готовністю закивала. Ага-ага… А потім намагалася схопити руки дяді Стьопи та їх навіщось поцілувати. Шаман зніяковів і відійшов вглиб кімнати. Іван Краузович закрив його своєю постаттю:
– Дядя Стьопа втомився. Однак він розуміє і візьме вашу вдячність (про себе колишній професор подумав: «Як делікатно і дипломатично. Якби я і справді був німецьким шпигуном, та ще й важливим, як уважала та трійка, що мене судила перед війною, то ось тепер міг би бути військовим аташе. Бажано десь на Карибах, де тепліше»).
– Ось, візьміть, будь ласка. Прошу… Дякую вам так, що до неба, – баба сунула якийсь пакунок у руки підопічного шамана і вклонилася аж до землі, що немовля ледь не вислизнуло з пакунка. – Ой, ну не даремно ж лікували.
Баба хихикнула і позадкувала. Іван Краузович