Поступово виринали спогади про шикарну квартиру на Карла Лібкнехта з власним окремим кабінетом, яка для колишнього науковця була ніби даність. Ніби все так і треба. І ті спогади видавалися такими нереальними, ніби й не спогади взагалі, а так… марення, мрії. Фантазії старого і хворого професора лінгвістики німецького походження, що працював у Київському університеті й на самому початку війни загримів до Сибіру за це походження.
Потім прийшло якесь усвідомлення. Ось дерев’яна ложка, ось юшка з маленьких, але дуже жирних рибинок, а за вікном – сибірська завірюха. Реальність. Тут і тепер. Він довго роздивлявся свої руки. Чого «Дядя Стьопа» його прихистив і де знайшов – про це не питав. Ця інформація була для нього така ж непотрібна, як і знати, скільки шаману років. Але ось прізвисько…
«Шановний Іван» довгий час тільки міг здогадуватися, чому його рятівник – «Дядя Стьопа», доки він не знайшов у його важезній старій скрині «Пограничник» за п’ятдесят четвертий рік із поемою Сергія Михалкова «Дядя Стьопа – міліціонер», і все стало зрозумілим.
– Не те щоб зреклися, дядьо Стьопо. Ти розумієш… – Шановний Іван потер перенісся. Він думав, як би краще це пояснити шаману, не вдаючись у розлогу історію Радянського Союзу. – Ну це більше був такий термін поширений, ніж насправді зреклися.
– Не розумію. У нас, у білих калмиків[28], так не заведено, – відрізав Дядя Стьопа.
– У нас також, в українців, не заведено. Однак, якби мій син офіційно не зрікся б від мене, був би зі мною в Сибіру. Розумієш? Ну, це, ніби як традиція така – зрікатися ворогів народу. Інакше всю сім’ю по етапу відправляють.
Шаман мовчав і тільки шамкав беззубим ротом. Іван Краузович не здавався:
– Ну, це як на весіллі: «весільний генерал» має обов’язково викрасти наречену, але ж то не по-справжньому. Ну, розумієш?
– Що «не по-справжньому»? Викрадення нареченої чи зречення від тебе сина? – не здавався шаман.
Експрофесор собі подумав: «Чи він справді намагається зрозуміти, чи кепкував з мене?» Втім, Іван Краузович усвідомлював, що мозок «дяді Стьопи» справді побудований так, що той ніколи не зрозуміє, як це: зрікатися когось рідного, аби не потрапити до в’язниці.
– Усе не по-справжньому… – насамкінець іще раз проказав Іван Краузович, усвідомлюючи, що не вдасться пояснити й просто воліючи закрити цю гостру для нього тему.
– Хм, коли Єжов перетворив Сибір на місце масових куркульських заслань і ви, зеки, сюди хлинули, немов весняна повінь, яка на берегах Берді[29] несподівано почалася у квітні, коли б ще мав тривати льодостав, то нам також здавалося, що це не по-справжньому, – відказав шаман так, щоб ледь чутно було навіть самому йому, не те що його підопічному.
Однак Шановний Іван той тихий шепіт почув і таки вибухнув:
– То