«На Хрещатику в передсвяткові дні тисячі перехожих… З кошиків, які тримають жінки, визирають дуже спокусливі ласощі до святкового столу. Поспішають кудись заклопотані чоловіки.
А ці двоє – юнак і дівчина – йдуть неквапливо, замріяно… Зупиняємо їх, знайомимося…
Виявляється, 1959 рік став для Ігоря і Наді роком їх одруження. Ігор закінчив Київський інститут водного господарства, дружина працює продавцем у книгарні, а разом вони мріють у 1960 році поїхати на будівництво Київського моря. І зроблять усе, щоб здійснити свою мрію».
Закінчувався другий акт «Богеми», який, здається, не закінчиться ніколи. Цю п’єсу тільки-но дозволили, чи то пак – поставили (ймовірно – випадково) в київській опері, і я сподівалася на більше. Значно більше від чогось потаємного і забороненого. Однак усе, як завжди. Людські емоції, банальні життєві ситуації. І все ж таки після квазісучасного репертуару останніх десятиліть, оспівуваних газетами, публіка була у захваті. Я ж відверто нудилася…
Мені ось-ось мало виповнитися п’ятнадцять, і я здебільшого думала про секс і зміни свого тіла, пов’язані зі статевим дозріванням. Власне, в Середньовіччі мене б уже вважали за дорослу, зрілу, повноцінну жінку. Та ба, навіть такою, яка може народити другу, а то й третю дитину. Однак я була й досі незайманою. Нецілованою. Не те щоб у мене не було оргазму і я не знала, що це таке. Ще десь там, у далеких п’ятдесятих (здається, інше сторіччя за відчуттями), шестирічною я його пізнала. Дуня подарувала мені пупса. Великого, незграбного і лисого (в немовлят нема волосся, особливо гумових). І той пупс злигався з моєю Мальвіною.
Під час цього акту, на відміну від нещодавнього театрального, я була вкрай збуджена, буквально. Я сиділа за своїм столом і відчувала, як між ногами набрякає щось пекуче і невідворотне. Я не знала, що це. Воно просто жило, існувало поза моєю волею і навіть поза моїм бажанням. Щось тваринницьке, інстинктивне. Щось поза мною і цілим світом. Щось таке, що керує цим світом і мною. І навіть більше – всіма нами.
Через багато років після цього… Чи я обирала Олексія і вирішувала, що саме йому дозволю? Що саме він буде моїм першим чоловіком?
За вікном падав перший сніг. Розмірено і тонко. Саме так він падав далекого шістдесятого, високосного року. Коли вже хворіла Едіт Піаф, моя самоназвана і самопривласнена мною мама. Коли родина Габзовських отримала нарешті у своє користування другу кімнату на нашій, Іваново-Вознесенській вулиці. Життя, як завжди, тривало.
Сніг після мого дитинства в Соцмісті для мене завжди падатиме розмірено і тонко, немов крізь сито. Це щось стале, немов моя якість, якість мого характеру. А комусь – завірюхою, буревієм. Незнаною бурею емоцій і почуттів.
І всі ми до снігу підлаштовуємось, дослухаємось, але ніколи не здаємось.
Зима…
Леоніду Івановичу завжди здавалося взимку, що в Дніпропетровську