Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Панас Мирний
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 0
isbn: 978-966-03-5617-7
Скачать книгу
проводжали аж до її дядини, де вона й оселилася. Через місяць – гуляли весілля. Уляна вийшла заміж за Петра Вареника – того самого колись лакея, що нашив їй нову шкуру. А через три місяці послав Бог Петрові сина Івана!

      Поки все це діялось, Пісками правив Потапович. Ще ніколи піщани не зазнали такого лиха, як тоді, коли ними правила тілиста рука товстопузого Потаповича. Не одному вона виправила щелепи; не в одного вилущила зуби, не одній молодиці попідсинювала очі… Важкий був на руку Потапович та дужий!

      Через рік вернувся Василь Семенович з молодою жінкою. Незабаром і брат його, Степан, приїхав – теж офіцер і теж з молодою жінкою. Взяли вони та й поділили між собою «піщанський ключ». Одному – по сей бік Чортополоху, другому – по той бік. Вовча Долина, Байраки, Побиванка – досталися меншому, а Піски, Гайдамаківка та Красногорський хутір – старшому.

      Піщанам спершу начебто й поводи попустили. Пан навіть на новім хазяйстві подарував на сім’ю по дню поля. Зате трохи згодом прикрутив їх так, що ніколи було й того поля пахати.

      Потапович став уже невгодний. Він викупився на волю й завів над Ромоданом трахтир. А молода бариня, замість старого, виписала з свого села нового прикажчика – Карпа Дровиченка.

      Карпо – свій чоловік; а піщани ще й досі не можуть без прокльонів згадати Карпа.

      – Уже Потапович був! – кажуть піщани. – зуби тобі повибиває, очі попідсинює, щелепи зверне… а все-таки великої шкоди не зробить! А цей – іржа, а не чоловік! Уже як у кого встряне, як уїсться: точить-точить, поки таки наскрізь не проточить!

      Так його піщани й прозвали Іржею. І справді – Іржа наточив і собі не трохи, й панові… Він підбив Василя Семеновича на шостий день, і поле назад одібрав.

      – Розпились… зовсім розледачіли! З панщини все-таки не піде в шинок…

      Піщани справді розпились, розледачіли. Забули навіть в мандри бігати. Як було хто втече, то це таке диво – на півроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували – наче так тому й треба! Стали тільки по шинках киснути… Коли не на панщині, то в корчмі. Іржа не одного вже купав і в березині від запою… не помагає!

      Зубожіло село… Обшарпане, обтіпане… Тільки козачі хатки й біліють. Стали прокидатись де-где й злодіячки – новина в Пісках! Перше колись ніколи ні в кого й двері не запиралися, а тепер – і на засові страшно. Доставалося іноді й панським коморам…

      Бачить Василь Семенович, що в Пісках непереливки, – що коли-небудь вберуться прокляті п’янюги та й з душею не випустять, – та сказав будувати новий палац на Красногорськім хуторі та й перебрався туди жити. Стали тоді величати хутір – Красногоркою.

      Хто з гетьманців не знає Красногорки? Хто не знає «Мекки», куди збиралось з цілого повіту панство, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу?.. Не в одному Гетьманському знають «Мекку», знають її й поза Гетьманським… Та як же її не знати, коли там живе такий чоловік, як Василь Семенович – голова в роді панів Польських?!

      А рід же то розкоренився – великий