Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Панас Мирний
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 0
isbn: 978-966-03-5617-7
Скачать книгу
все своє добро покидати, кинули сім’ю та й змандрували…

      Піщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед їх очима їх будуща доля – сумна, заплакана, без волі, без радості… з батогом у руках!

      Дожидати страшного страшніше, ніж його переживати. «Що буде? Що завтра буде?..» —кожен думав, лягаючи. А тим часом на сьогодні роботи було доволі: кацапи розкидали Бліщенкову та Мотузчину хату… На завтра – заложили натомість палац. Десь понабували й дерева: такого понавертали, що піщани аж жахалися… На післязавтрього загадали чоловікам теє дерево обтісувати. Забрали чоловіки сокири, пішли обтісувати…

      Незабаром і вродились, як з землі виросли, великі рублені палати, аж у дванадцять горниць, з погребами під низом, з бляшаною покрівлею. Дивувались піщани, що така озія стоїть серед села, оторочилась їх низенькими хаточками. А палац справді виглядав далеко краще, ніж піщанська невеличка церковця. Оже вони ще більше – не то здивувалися, не то перелякалися, як увечері бородатий прикажчик ходив від хати до хати – загадував, щоб на завтра жінки були той палац мазати.

      – Ой, горенько! Що ж то тепер буде?.. – питали крізь сльози чоловіків жінки.

      – Не що… Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузці… – раїли чоловіки.

      На завтра рано-рано, чуть зоря, жінки, заливаючись слізьми, прощалися з дітками, мов виходили в далеку дорогу, – перший раз потягли на панщину…

      Швидко той палац і обмазали. А кацапи тим часом будували кухні, комори, сараї, стайню. Не тільки треба панам десь жити, – треба десь челядь містити, провізію складати, коней ставити… Треба поспішати, щоб довгобородому Потаповичу превосходительна й спасибі сказала!

      Та й ганявся ж Потапович за тим спасибі! Кидався сюди й туди, сам бігав за тим і за другим, скрізь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над робітниками крячкою висів… Здається, піщани не дбали так за своїм добром, як Потапович за генеральським. Таке йому смачне те генеральське спасибі!!

      Ще генеральша в дорозі, а вже Потапович цілі Піски зганяє: муштрує «хохліков», як треба «гаспажу» зустрічати.

      Аж ось – і сама приїхала…

      Збіглись піщани – козаки й генералові – дивитись на неї, мов на яке диво. Кацапи порядкували. Козаків геть попрогонили. А генералових – чоловіків вистроїли в одну лаву; жінок – у другу; парубків – у третю; дівчат – у четверту, а малих діток – у п’яту. Сивих дідів вислали назустріч з хлібом-сіллю… «Ось, мов, вельможна, – усе твоє добро припадає…» Потапович так і вчив, щоб сказали… «припадає до твоїх превосходительних ніг!»

      Вийшли діди сиві без шапок, з хлібом-сіллю… Так батько та мати стрічають молодих, як ті вертаються з церкви. Генеральша за дорогу дуже втомилася, – сказала, що недужа, не прийняла ні хліба, ні солі… навіть не глянула на кумедію… Так і пішов заряд даром! Піщани тільки забачили свою «молоду» ззаду, – високу, суху, як в’ялу тараню, – коли вона вилазила з пишного ридвану та сунула у горниці, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дівок…

      Діти, два