Довелося генеральші на старості літ самотою світом нудити. А й старість же її вподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова – сивим сріблом блищала…
Будинок великий – а нікого нема! Йдеш на однім кінці, – на другім ступні одгукуються… Аж сум бере! Обняв сум та нудьга й генеральшину голову. Від суму й генеральські голови не заховаються. Сама не знає вельможна – що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погріти одиноке серце. Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом… Генеральша до людей давно охолола. Люди самі шукають тепла та світу. Де світ, там і тепло. А тепла у старім серці на макове зерно… Кому ж його оддати?
Генеральша недовго задумувалась: взяла, та й оддала його котам. Лакеї й горничні скрізь ходили по селу та зносили в горниці хвостатих мишодавів. Генеральша вибрала, яких сама знала. Завелось у палаці ціле кошаче царство: коти, й кішки, і котенята. Для послуги царству генеральша нарошне взяла в двір бездітну вдову Мокрину.
Мокрина за ними дивиться: Мокрина їх завжди годує, вичісує, стеле їм постіль… То вони за Мокриною слідом. Іде якось раз Мокрина, а за нею котятко. Вона й не догляділа, придавила якось дверима. Котятко запищало. Генеральша, як почула, наче їй пальця одрубали! На другий день котятко здохло. Що ж, так те Мокрині й минулося? Так їй те й подарувати?.. Генеральша була не з тих, що посердяться та й забудуть. Не подарувала вона й Мокрині котячої смерті. На другий день Мокрина серед села, прилюдно, цілий день мазала панські кухні зокола, а на шиї в Мокрини, за її щирі послуги – на червоній стьожечці теліпалося здохле котятко!
Та досталось тоді не одній Мокрині, й не за одні котятка. Було всім добре! Дочку, кажуть, дай, та й за дочкою оддай. Повидавала генеральша дочок: за старшою далекий Бородаїв ’ддала – нікому «оброків» тепер платити; за середньою – уплили ті «оброки», що наскладала давніше; тільки одна «мазепиха» не поживилася… А все ж таки, що генеральша придбала, то й уплило за дочками. Треба, значить, знову складати, своє убожество полатати. Піщани роблять тільки чотири дні на тиждень. Щоб уже їм і п’ятий робити?! Загадали п’ятий. Піщани послухали: пішли на панщину й на п’ятий день… сподівалися незабаром ще й шостого… Шостий загаявся. Шостого генеральша не вспіла накинути.
– Через цю Ульку життя мені нема! Що не зробить – все не по-людськи; що не скаже – то збреше!
Так не вряди-годи жалілася генеральша своїм сусідам на горничну Уляну, що з малої дівчинки на панськім хлібі викохалась у справжню дівку – білолицю, чорняву, з повними веселими очима, співуху невсипущу.
Подруги в Уляні душі не чули. Любили Уляну в дворі й за двором, старе й мале. Любили в Уляні щиру душу, добре серце, а найбільше – веселу натуру. Хто кого покохає – Уляна перша знає; зажурився хто – Уляна розважить. Уляна не знає горя! Вона справді ніколи не журилася; а може, й журилася, та ніхто того не знав, не бачив. Бачили Уляну – весела; чули Уляну – співає; слухали – які Уляна вигадки вигадує, квітки пришиває…