– Що? Що зі Степанком? – не знаходив собі місця Тома. – Він… живий?
– Не хвилюйтесь – живий!
У Томи відлягло від серця.
– Слава Богу! – тільки і сказав. – Де він?
– Живе в Києві, у нашій столиці, – розповідав Павло. – Хоч зараз столиця у Харкові, але для нас Київ є столиця. Я не знаю, де він працює, але головне, що ваш син живий. Гадаю, що для вас то найголовніше.
Тома витер сльози.
– Як би ти знав, яку радісну вість приніс мені, Павле! – сказав він. – Штири роки я не відав, що з моїм сином! Тепер уже й помирати не шкода!
– Ну, навіщо помирати! – осудливо мовив Павло. – Тепер жити треба! Щоб дочекатися вашого Степана! Певен, що недовго лишилося! Гадаю, наші брати зі Сходу не залишать нас у біді. А щоб це сталося швидше, то ми, Томо Андрійовичу, маємо добре попрацювати.
– Але ми не сидимо на місці! – спробував заперечити Тома.
– Цього замало! Я розумію, що альманах, – Макуха кивнув на покладену збоку книгу, – то є добра справа, але то минуле. Так, то є ваше і мого тата пережиття, але то минуле. Нам треба дивитися вперед. Дивитися і робити все, щоб наблизити повернення вашого сина.
– Але як?
Павло Макуха повідомив Білецького, що до нього підійшли «серйозні люди» з «Народної волі»[11] і запропонували приєднатися до них. Він говорив, що не прийняв ще жодного рішення, але серйозно подумує над ним.
Так вони посиділи ще якийсь час, аж поки Павло Макуха не спохопився і не згадав про поїзд, який його чекати точно не буде. А тут саме зайшла до хати Катерина, щоб повідомити, що бричка готова.
Попрощавшись з гостинними господарями, Павло сів поруч Марії, і невдовзі батьки залишилися самі.
– Нашо було заставляти Марію його везти? – не вгавала Катерина.
– А ти нічого не зрозуміла? – допитувався Тома.
– А що таке? Що ти надумав?
– Я його знаю! Щоправда, не так Павла, як його батька. То є дуже інтеліґентний молодик. І вижу, як він задивлявсьи на нашу дочку. Може, вона хоч так забуде Морозівського Василя!
– Але вона його любить!
– Нічого! Любить – то перелюбить! Василь далеко, а Павло близько! Я його пригласив приїхати на Тройцю. Тому, жінко, треба підготуватисьи.
– Та добре, – згодилася Катерина.
Їй також не подобалося, що наймолодша дочка ходила з Морозом, тому дії чоловіка вона визнала слушними.
А Тома тим часом продовжував:
– Наш Степан живий!
Катерина різко розвернулася до нього.
– Звідки знаєш? – тільки і вичавила з себе.
– Павло казав. Живе в Києві. Добре живе! Не так, як ми!
Почувши таке, Катерина перехрестилася, а Тома вів далі:
– Тож якщо ми хочемо, щоб наша дочка забула про Мороза, треба сьи потрудити!
Катерина знала, що недавно від Василя Мороза прийшов лист. Щоправда, юнак писав своєму братові Олексі, але декілька рядків він присвятив і їхній дочці. Після цього Марія ходила вся весела і навіть перестала огризатися на зауваження матері.
Поява