– Знаю відправника.
– Зарахую як переконливий аргумент, – усміхнувся Тарас Адамович. – Дякую. До речі, кава готова – приєднаєшся? Знав, що хлопець відповість відмовою ще до того, як почав говорити. Не просто так він зазирнув до його будинку так рано – певно, мав термінові справи, отож не затримається.
Кость хитнув головою, завважив вираз обличчя господаря, усміхнувся і майнув стежкою до хвіртки, а далі – на вулицю, туди, де дзенькав трамвай. Ні, навряд чи він поїде трамваєм, зате може встигнути продати кілька газет ранковим пасажирам. Тарас Адамович повернувся у будинок, налив у чашку кави, ковзнув поглядом другою сторінкою газети. Згадок про «Гранд» не було – отже, всі новини про трагічний переліт перекочували далі. Добре це чи погано? З одного боку – менше метушні навколо справи. З іншого – це свідчило про те, що час спливає, публіка втратила інтерес до історії. А ще – про те, що репортери просто чекають на вирок – підозрюваний вже є, інших відомостей немає. Хтозна, кого звинувачувати у цинізмі – газетярів, читачів преси?…
Гіркота кави бадьорила. Погляд Тараса Адамовича зупинився на листі. Він дістав ніж, якому колись так заздрив Репойто-Дуб’яго, особливий, зі слонової кістки, та розітнув конверт. Коли ж розгорнув аркуш паперу, зрозумів, що тримає у руках не лист – надто коротким виявилось послання. Радше, це було запрошення, усього три речення. Дата, місце, час. Без підпису.
Він долив у чашку каву, цього разу додав вершків та замислився. За пів години колишній слідчий вийшов із будинку, ледь чутно рипнув хвірткою, махнув рукою вороні, що сиділа на тополі у сусідньому дворі, та рушив до трамвайної зупинки. Можна проїхатися на трамваї до Вокзальної площі, а далі узяти візника. Невідомий пропонував зустрітися на околиці міста. Схожу зустріч йому вже призначали років шість тому, у тому самому місці – на трамвайній зупинці поблизу пивоварного заводу Шульца. Особливе місце, адже біля того заводу пролягає лише одна трамвайна лінія.
Прокласти трамвайну колію до південно-західного передмістя Києва – Деміївки – пропонували ще 1904 року, однак реалізацію задуманого відклали років на шість. Той, кого пізніше називатимуть трамвайним королем, уклав договір із Київською управою щодо будівництва Деміївської трамвайної гілки з концесією на п’ятдесят років. Дев’ятнадцятого липня 1910 року перші трамваї поїхали на Деміївку. Усього за маршрутом курсувало шість трамваїв і один особливий – особистий вагон Давида Марголіна. У його салоні шість років тому слідчому Галушку призначив зустріч інший король, цукровий – Лев Бродський. Він попросив знайти зниклу з його будинку картину. Без розголосу.
– Дивне місце для зустрічі, – прокоментував тоді цей вибір слідчий.
– Так, далеко від центру, але я не хотів би привертати зайву увагу, – мовив Бродський, – врешті, я прошу вас розшукати картину як приватна особа – без усіляких поліцейських процедур зі звітами й обшуками.
Давно це було, ще до відставки Тараса Адамовича. Невже у Льва Ізраїльовича знову поцупили цінний експонат із колекції?
Візник