Справа мертвого авіатора. Олександр Красовицький. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Олександр Красовицький
Издательство: OMIKO
Серия: Історичний детектив
Жанр произведения: Исторические детективы
Год издания: 2020
isbn:
Скачать книгу
баба-ворожка, глипнула на дівчину недобрим оком і витягла з-під поли яблуко. Червоне, як кров. Сказала:

      – До тебе ходить вночі не той, на кого ти чекаєш.

      – Що ви говорите? – ледь спромоглася видушити із себе нещасна.

      – Як прийде сьогодні – дай йому яблуко. Сама побачиш.

      Міра не дихає – слухає сестру. І де Віра почула цю історію? Не сама ж вигадала? Оповідачка мовила далі:

      – Уночі, коли наречений знову прийшов до її домівки, дівчина відчинила двері та обійняла його. Аж раптом вона згадала слова ворожки, дістала з кишені яблуко і простягнула його коханому. Однак у неї вже майже не було сил, тому не втримала вона яблуко у руці, впустила додолу.

      Серце Міри калатає не у грудях – у вухах, здається, Віра теж чує ці глухі удари, тому робить промовисту павзу і далі вимовляє майже потойбічним голосом:

      – Впіймала вона яблуко аж біля ніг і побачила, що у нареченого не ноги – копита.

      Зараз, у денному світлі, історія видається дурним жартом. Міра сама не розуміє, навіщо згадала її тепер, біля трун князя Курдашова та його молодої дружини. Агата померла, отож нема кому плакати і непокоїти мертвого авіатора. Оглянула юрбу – чи хтось плаче тут за ними?

      Бліді посірілі обличчя, протяжна молитва, що лине над домовинами, квіти. Вдень кладовище не лякає – хіба легкий серпанок смутку ганяють вітри од краю до краю, оминаючи хрести та надгробки. Цікаво, який пам’ятник встановлять тут, біля могил загиблих Курдашових? Щось щемливо-сумне – білих лебедів, що сплелися шиями, силуети закоханих, які простягають руки одне до одного, ледь торкаючись кінчиками пальців? Дівчина поворушила пальцями у муфті – перший холодний подих зими цього року, а вже відчувається знайоме поколювання – у Міри завжди мерзли руки взимку. Вона дивувалася, коли Віра витягала тендітні пальці з муфти, ліпила сніжки у долонях та кидала їй. Певно, це щось на кшталт професійної деформації – балерини звикають не відчувати холод чи біль.

      Пошукала очима колишнього слідчого – він попередив, що триматиметься осторонь. Хто всі ці люди? Родичі та друзі? Їх небагато, певно, всі знають одне одного. Як ведуть допити свідків на похороні? Тарас Адамович говоритиме з усіма відразу чи відкликатиме когось убік? Як увірватися у життя цих людей з розпитуваннями посеред кладовища? З чого починати?

      Праворуч від священника стоїть невисокий худорлявий чоловік – князь Курдашов, який втратив сина. Менчиць сказав їй, що пані Курдашова не покинула Петроград, злягла з хворобою.

      – Ігор Cікорський – конструктор «Гранда», – прошепотів він їй, нахилившись, щоб не привертати уваги, – онде, біля дами у крислатому капелюсі. Тарас Адамович хотів із ним поговорити, та хтозна, чи вийде? Бачу тут пана Фогля…

      – Це той слідчий, який веде справу? – запитала Міра, крадькома вдивляючись в обличчя Сікорського. Здається, Менчиць їй відповів, але вона вже не чула його слів, бо за кілька кроків від дами у капелюсі та молодого авіаконструктора побачила знайоме обличчя.

      – Ви щось сказали про пана Фогля? – перепросила вона, ледь повернувши