– Хіба ж це погано? – знизав плечима колишній слідчий.
– Не той зараз час, – похмуро відказала вона, – не той.
– Війна?
– Не знаю. Сильвестр Григорович журився над своїми вуликами, говорив, що зірвався основний медозбір, бджоли літали злі. Літо засушливе – самі падеві меди. Війна – вже третій рік. Бджоли відчувають щось інше.
Хоч би що там відчували бджоли, їхній усміхнений доглядач тішився – давній друг сидів навпроти за шахівницею. Тарас Адамович розумів – партія довго не триватиме. Королева Сильвестра Григоровича під загрозою, саме час говорити «Гарде!», як колись. Його шаховий партнер вкладе на шахівниці все військо, аби лиш не втратити ферзя. За різаниною у центрі навряд чи помітить слона, який націлився на короля. Ось уже відкрилася вертикаль для тури. Час.
Віра сидить поруч, спостерігає за грою. Хтозна, про що думає. Вона говорила Тарасу Адамовичу, що повернеться на сцену, в балет. Старша сестра, Мирослава, пообіцяла, що повернеться у його яблуневий сад – і надалі виконуватиме обов’язки секретарки. За ці три місяці йому й справді вдалося впорядкувати стоси паперу, яких, на диво, виявилося чимало, а він був певен, що впорядковувати нема чого. Листування із шаховими партнерами, колекція листівок, газети і кореспонденція, тепер ще – «Справа зниклої балерини», – ось, чим була наповнена картотечна шафа із червоного дерева у кімнаті Естер у будинку Тараса Адамовича по вулиці Олегівській, неподалік зупинки трамвайного маршруту № 13.
Він веде слона до краю дошки, перерізає меланхолійному королю Сильвестра Григоровича шлях до відступу. Кожен на його місці був би меланхолійним: як інакше, якщо військо замість твоєї безпеки дбає про безпеку королеви? Королева проноситься вихором, розтинаючи ворожого коня. Тепер все, пастку зачинено. Шах. Фінал. Сильвестр Григорович усміхається, чухає скроню, схиляє голову, визнаючи поразку.
– Хороша партія, – вимовив він, ні до кого не звертаючись.
– Хороша, – погодився Тарас Адамович, – що скажете, Віро?
– Я не граю у шахи.
– Тоді тим паче. Які враження від гри? – поцікавився колишній слідчий.
– Думаю, вона доволі жорстока, – проказала дівчина, – шкода вашого коня.
– Навряд чи вдасться уникнути жертв на полі битви, – погладив довгий вус Тарас Адамович.
– Сильвестр Григорович зберіг своїх коней.
– І програв. Ви любите коней, Віро?
– А ви – ні?
Тарас Адамович уважно подивися на неї та мовив:
– Якщо говорити про тварин на шаховій дошці, віддаю перевагу слонам, – він ледь торкнув пальцем струнку фігуру.
Дівчина звела брову:
– Чому? Вони сильніші?
– Зовсім ні! – втрутився Сильвестр Григорович.
– Звичайно, – відповів Тарас Адамович та усміхнувся, – хоч із приводу цього можна сперечатися вічно.
Віра перевела