Мов поробив хто – не клювало, хоч довбешкою об міст розбийся, хоч свічку в кожному паризькому соборі ставляй.
Клим показав щасливому рибалці два розчепірені пальці – знак «віват».
Той відповів, виставив великого пальця.
…Чотири роки тому, коли доля закинула Кошового до Парижу вперше, газети ще не мали ані практики, ані можливостей ілюструвати публікації фотознімками. Тому прізвище своє Клим побачив у переліку членів української делегації, яка з великими труднощами дісталася тоді для участі у мирній конференції[22]. Він був навіть не повноважним делегатом, входив до складу представників Української Народної Республіки рядовим учасником. Так й там опинився у останній момент: виявилося, що серед посланців із повноваженнями замало тих, хто володіє французькою. А Климові, вихованому в Другій Київській гімназії, пощастило з вчителями. Англійською він не розмовляв зовсім, зате німецька й французька були на рівні. Польську, яка раптом знадобилася у Львові на еміграції, опанував, сам того не бажаючи – його виховувала родичка по материнській лінії, вроджена полячка, яка знічев’я вирішила дати підопічному ще й такі знання. Хоч французькою за десять років львівської одісеї оперувати доводилося не часто, виявилося – науку не забув.
А власне становище на той момент узагалі виглядало дивним, ледве зрозумілим йому самому.
Коли газети трубили про підписання у французькому Комп’єні[23] мирного договору, який нібито завершив чотирирічну Велику війну, українці та поляки свою війну лише починали. У Львові тривали вуличні бої, жодна зі сторін не думала здаватися, Польська республіка не визнавала права утвореної трохи більше тижня тому Західноукраїнської. Обставини склалися не на українську користь. Кошовий, що не стояв осторонь, навпаки, був у гущі подій, через деякий час попрощався з Магдою та залишив місто, де прожив десять років, нажив друзів та ворогів, утратив і знову знайшов кохання. Магда розуміла: лишатися Клим не може. Так само й собі розуміла, що вона, полячка, не готова йти за ним. Обоє знали, хоч не наважилися сказати одне одному – побачитися знову тут, у Львові, шансів нема. Кошовий може повернутися лише за умови, що влада таки стане українською. Але Польська Республіка поки тиснула силою, мала більше підтримки, тож загадувати наперед не мало сенсу. До того ж за цієї умови вже Магда Богданович не могла лишатися в місті.
Вголос обіцяли зустрітися, рано чи пізно.
Він поцілував її.
Вона його перехрестила.
Обоє розуміли – прощаються назавжди.
Так і склалося. Дотепер Кошовий нічого не чув про Магду. Чесно кажучи, за весь час не намагався шукати. У сорок років уперше в житті записався до війська, пішов на фронт як рядовий вояк Другого корпусу Галицької армії. Не в першому, навіть не в другому – у п’ятому бою, під Сиховом, його контузило. Як переправили до шпиталю, там