– Так, візитна картка, – кивнув маленький інспектор. – У зубах небіжчика… його голови. Крові на ній не було. Але самі зуби пошкоджені, досить грубо, брутально. Один навіть відламаний, неакуратно. Їх розтискали гострим предметом. Ніж, стилет, цвях – що завгодно. Чинили так уже потому, як бідака був мертвий. І напевне – потому, як відділили голову від тулуба. Бо, як я вже говорив, крові на картці не лишилося. Якби вбивця порався з тілом до того, бодай крапля та й лишилася б.
– Що це доводить?
– Багато чого, месьє Кошові. Я, – Монтань тицьнув себе в груди, – особисто я про месьє Лорана чув як про відомого промисловця. Та не мав честі бути знайомим особисто. Не знав, який він із себе. Ажани з Пігаль, які мають справу з повіями та їхніми сутенерами, тим більше його не впізнаю́ть. Тепер уявіть собі людську голову, голову чоловіка, в зуби якого лиховісна рука встромила картку Мішеля Лорана. Варіантів відповіді небагато. Або жертва – месьє Лоран. Або страшний злочин, що міг зродитися лише в голові Фантомаса, є попередженням месьє Лорану. В обох випадках треба шукати цю особу, згодні?
– Логічно, – визнав Клим. – Та поки не зовсім розумію, як це кидає підозри на його дружину.
– Подружжя мешкає на бульварі Осман, – сказав маленький інспектор. – Я особисто був там уже за дві години потому, як усе сталося. Прислуга повідомила: месьє і мадам удома нема. Обоє пішли по своїх справах у різний час. Служниці та консьєржці, звісно, не звітують. Я велів знайти в помешканні фото або інший портрет месьє. Після чого повідомив мадемуазель – її хазяїн мертвий, треба негайно розшукати мадам. Розгублена й перелякана дівчина не знала, що робити. На щастя, мадам сама з’явилася хвилин за двадцять. Ще за годину офіційно, під протокол, впізнала голову. Я був при тому, месьє. Повірте: мадам Магда виявилася єдиною з усіх, кого видовище не шокувало. Тоді як я сам нюхав сіль та давав понюхати поліціянтам, звиклим щодня працювати в нетрях та клоаках.
– Мужність, із якою Магда сприйняла трагічну звістку, ви записали в докази провини?
– Реакція характерна й показова, – відрізав Монтань. – Або вона вже це бачила й звикла до видовища. Або – знала, що саме побачить, тож була готова.
– А це як розуміти?
– Даю їй шанс, бо схиляюся до думки: орудувала сокирою не сама. Швидше за все, найняла виконавця. Так чи інакше, мадам причетна до вбивства. До слова, тіла, тобто тулуба, поліція досі не знайшла. Ніхто поки не знає, де саме сталося вбивство й наступне за ним розчленування. Припускаю, рештки нещасного небіжчика теж порубали, а шматки викинули в Сену.
Клим кривився, торкнув віко пальцем, заспокоюючи.
– Припиніть. Я не пе́щена натура. Воював, чимало бачив і, даруйте, більше, ніж ви. Бо старший. Мене складно шокувати, – зовсім недоречно згадалося закривавлене тіло Басі на ліжку в весільній сукні, він прикусив губу, женучи спогади. – Самі ж казали, мовляв, поліція має справу з очевидними речами. Ваші припущення поки неочевидні.
Закінчивши фразу, Клим наполовину спорожнив келих.
– Якщо