Отже, «істинне буття» було б чимось цілковито та принципово інакше визначеним, ніж дана у сприйнятті втілена дійсність, що дана винятково з чуттєвими і заразом із чуттєво-просторовими визначеностями. Питомо досвідчувана річ дає просте «це», порожній х, який стає носієм математичних визначень і відповідних математичних формул і який існує не у просторі сприйняття, а в «об’єктивному просторі», що його «знаком» є простір Евклідової множинності трьох вимірів, яку можна уявити лише символічно.
Отже, приймімо все це. Нехай тілесно дане у будь-якому сприйнятті, як цьому повчають, буде «простим явищем», чимось принципово «просто суб’єктивним», але не порожньою позірністю. Адже в строгому методі природничої науки дане у сприйнятті править за чинне визначення того трансцендентного буття, що його «знаком» воно є, визначення, яке кожен може здійснити та перевірити через пряме вбачання. Хоча надалі сам чуттєвий уміст даного в сприйнятті й відрізняється від істинної речі, яка існує сама по собі, але й надалі субстрат, носій (порожній х) сприйнятих визначеностей слугує тим, що завдяки точному методу визначається у фізикалістських предикатах. Відповідно, у зворотному напрямку кожне фізикалістське пізнання слугує показником того, як перебігатиме можливе досвідчування чуттєвих речей і того, що з ними відбуватиметься. Отже, воно слугує для орієнтації у світі актуального досвіду, в якому ми всі живемо та діємо.
§ 41. Реальний склад сприйняття і його трансцендентний об’єкт
Якщо все це прийняти, то що ж належить до конкретного реального складу самого сприйняття як cogitatio? Самозрозуміло, не фізикалістська річ, цілком трансцендентна – трансцендентна щодо всього «світу явищ». Але попри те, що його називають «суто суб’єктивним», і він з усіма його окремими речами та подіями також не належить до реального складу сприйняття, він «трансцендентний» щодо нього. Поміркуймо над цим детальніше. Ми щойно, нехай і побіжно, вже поговорили про трансцендентність речей. Тепер треба глибше розглянути той спосіб, у який трансцендентне постає перед свідомістю, яка його усвідомлює, аби вгледіти, як слід розуміти їхній загадковий взаємозв’язок.
Тож виключімо всю фізику та весь домен теоретичного мислення. Тримаймося в рамках простого споглядання і належних до нього синтез, до яких належить і сприйняття. Тоді стає очевидним, що споглядання і побачене, сприйняття і сприйнята річ хоча за власною сутністю і пов’язані (bezogen) між собою, втім не існує принципової необхідності, аби вони реально і за власною сутністю були чимось єдиним і зв’язаним (verbunden).
Почнімо з прикладу. Стало дивлячись на цей стіл, при цьому обходячи його, постійно змінюючи моє положення в просторі, я континуально усвідомлюю тілесне існування того самого столу, який залишається цілковито незмінним.