Антоніо ступив уперед, і ми подивились один на одного.
– Пробач. Мене роздражнило твоє зухвальство, але моя поведінка була помилковою.
Без сумніву, Кеведо був би в захваті від манери цих типів говорити.
– Добре, не переймайся.
– Ти пробачаєш йому? – радісно спитав Умберто.
Судячи з усього, іншого вибору в мене й не було. Переді мною стояли десятеро придуркуватих каратека.
– Пробачаю.
Повівши підборіддям, Умберто наказав Антоніо підійти.
– Чи міг би ти скріпити прощення, потиснувши йому руку?
Я запідозрив пастку. Антоніо слухняно наблизився й простяг мені руку. Я подумав, що, взявши мою, він смикне, щоб затиснути мене, і вони вдесятьох мене відлупцюють. Я подав йому руку.
– У добрий час! – вигукнув Умберто.
Долоня товстуна була спітніла й пухка. Щойно її випустивши, я непомітно витер руку об штани.
– Я хотів попросити тебе, і кажу це тобі з цілковитою повагою, щоб, будь ласка, ти й твої друзі не вигукували поганих слів на вулиці. Це неправильно. Ходять дівчатка, мами, бабусі, які можуть їх почути, – сказав Умберто.
Ех, якби він знав, що моя бабця, коли злилася на мене, казала: «Дістало вже довбатися з тобою, якийсь козел прибацаний, а не пацан».
– Постараємося, – відповів я.
– Ми також хочемо, аби ти, Карлос і твої друзі приходили до нас. Ми збираємося по понеділках і середах о сьомій вечора у мене вдома. П’ємо освіжні напої, крутимо фільми, слухаємо музику, балакаємо на різні теми, і до нас приходять побесідувати цікаві люди. Я певен, що вам сподобається.
– Окей, я їм скажу.
Умберто подивився на мене з ощасливленим виглядом добряка.
– Гарного тобі дня. Сподіваюся побачити вас наступного понеділка. Хай бог благословить тебе.
Вони пішли, а я зачекав, доки вони віддаляться. Умберто був сином жінки, що кілька років тому врятувала мені життя.
Ким могли бути його батьки? Де він народився? Як його назвали? Чи він був Рибами, чи Раком, чи Тельцем, чи Скорпіоном? Чи міг стати алкоголіком? Ким би він став у житті? Футболістом? Муляром? Жебраком? Убивцею? Чи вірив би в бога? Чи мав би дітей? Був би красивим чи бридким? Високим чи низьким? Скільки загублених можливостей плавали в слоїку з-під майонезу. Я дивився на зародок проти світла лампи в моїй кімнаті. Він хитався в каламутному формаліні, стукаючись об скло. Його органи просвічували крізь шкіру. Його очі – дві чорних цятки на розпливчастому обличчі. Два відростки замість ніг. Велика рожева голова. Руки, схожі на плавці. Людина-риба, людина-плазун, людина, що не стала людиною.
Зародок усередині майонезного слоїка був метафорою смерті обох моїх братів. Так мав плавати, захлинувшись, Карлос того ранку, коли вбивці святкували його смерть. Саме так мав гойдатися труп Хуана Хосе в череві моєї матері, коли вона котила візок у супермаркеті й роздумувала, чи купити буряків або моркви.
Я заснув з увімкненим світлом і слоїком на грудях. Рано-вранці