Фуенсанта здиміла. Навіть її найближчі подруги більше не чули про неї. Чи думала вона про мене? Скучала за мною, як я за нею? Чи нашкодив я їй? Фуенсанта розвіялася в далеких канзаських преріях, а я залишився в цій огидній школі, у цьому цементному чотирикутнику без саду, без дерев, який я покинув, уже вигнаний назавжди, закінчивши шостий клас початкової школи, через мої антибітлівські діатриби.
– Слухаю.
– Слухаю.
– Хуан Ґільєрмо?
– …
– Ти мене чуєш, синку?
– …
– Хуане Ґільєрмо, це я, тато. Ти мене чуєш?
– Так, чую.
– Ми телефонуємо з Флоренції, з Італії. Ти не уявляєш, яке це прекрасне місто. У нас із мамою все дуже добре.
– Ти мене чуєш?
– Так.
– Як у вас справи?
– Тату…
– Тут мама питає, чи ви заплатили за світло й за газ, каже, що залишила вам гроші в кухонній шафі.
– Тату, ми намагалися вас знайти.
– А що?
– Сталося дещо погане.
– Що сталось?
– Вам треба повертатися.
– З бабусею все добре?
– Так, з бабусею все добре… Вам треба повертатися.
– Але що сталось?
– Карлос.
– Що Карлос?
– …
– З твоїм братом усе добре?
– Ні, не добре.
– Де він?
– …
– Синку, відповідай же. Мама тут поряд, вона хвилюється.
– …
– Хуане Ґільєрмо, ти мене чуєш?
– Повертайтесь, я тут поясню.
– Кажи зараз, що сталося з братом?
– …
– Відповідай же.
– Його вбили.
– Що?
– Карлоса вбили.
– …
– Тату, вам треба повертатися.
– Це ти жартуєш. Чи не так?
– Ні, тату, Карлос помер.
– Ні, це неправда.
– Його вбили шість днів тому. Нам довелось поховати його.
– Не може бути. Хто його вбив?
– Ну вертайтесь же, будь ласка.
– Що сталося? Кажи ж.
– Я тут поясню, приїздіть же. З бабусею погано.
– Ми постараємось приїхати якнайшвидше.
– …
– Це не жарт?
– Ні, тату.
– Мама плаче. Це точно?
– Точно, тату. Карлос помер. Вертайтесь же.
Аборигени одного австралійського племені вірять, що, коли людина помирає, вона вирушає на захід, до сонця, яке сідає на горизонті. У вечоровому промінні мертві переходять до своєї остаточної ночі, долаючи міст між світлом і темрявою. За винятком дітей. Умирущі діти помирають