4 3 2 1. Пол Остер

дев’яноста шести присутніх – невимушені, спонтанні знімки стариків, які тихо розмовляти один з одним, усміхнених молодих жінок, які пили вино й щедрою рукою доправляли до рота наїдки, дітей, що танцювали разом з дорослими і дорослих, які танцювали один з одним після столу; всі обличчя всіх цих людей були зафіксовані в природному освітленні скромної й невибагливої обстановки – музики на своїй маленькій сцені, які втомлено цигикають свої заяложені банальні пісеньки, усміхнена двоюрідна тітка Перл, яка цілує в щічку свою онуку, Банджі Адлер, який вистрибує у танці зі своєю далекою двадцятиоднорічною родичкою з Канади, набурмосена дев’ятирічна дівчинка, яка сидить на столом, уставившись перед собою на недоїдений шматок торта. В розпал весілля дядько Пол підійшов до своячки й зазначив, що у неї, напевне, гарний настрій, бо він іще ніколи не бачив її такою радісною й жвавою відтоді, як вона перебралася до Нью-Йорку, а матір Фергюсона просто відповіла йому: «Я мушу це робити, Поле, бо здурію, якщо не піду знову на роботу», на що чоловік Мілдред зауважив: «Гадаю, що зможу тобі в цьому допомогти, Розо».

      Поміч надійшла у вигляді замовлення: поїхати до Нового Орлеану й сфотографувати Генрі Вілмота для суперобкладинки його майбутнього роману, довгоочікуваного твору колишнього лауреата Пулітцерівської Премії, а коли шістдесятидворічний Вільмот сказав своєму редактору, що йому дуже сподобалися знімки, тобто, зателефонував Полу Сандлеру й поінформував його, що віднині фотографувати його буде тільки «ота чарівна жінка», то з видавництва «Рендом Хаус» надійшли нові замовлення, а це, в свою чергу, забезпечило роботу в інших Нью-Йоркських видавництвах, що в наступні роки посприяло надходженню замовлень від таких журналів, як Town & Country, Vogue, Look, Ladies’ Home Journal, the New York Times Magazine на фоторозповіді про їхніх авторів, кінорежисерів, бродвейських акторів, музикантів та художників, а згодом – і від інших тижневиків та щомісячників. Матір Фергюсона завжди фотографувала своїх фігурантів в їхньому власному довкіллі, подорожуючи до місць, де вони мешкали, і використовуючи в роботі свої портативні світильники, розкладні ширми та парасольки. Вона фотографувала письменників в їхніх заповнених книжками кабінетах або за робочими столами, художників – у заляпаних фарбами студіях, піаністів – за їхніми блискучими чорними «Стейнвеями» або біля них, акторів – коли ті вдивлялися в дзеркало гримерки або сиділи наодинці на порожній сцені, і чомусь її чорно-білі портрети розповідали про внутрішнє життя цих людей більше, аніж те, що решті фотографів вдавалося витягнути з тих же самих відомих постатей – ця здатність, схоже, визначалася не самою технікою знімку, а якоюсь внутрішньою рисою самої матері Фергюсона, яка завжди готувалася до своїх завдань, читаючи книжки, слухаючи записи й розглядаючи картини своїх підопічних, що давало їй поживу для розмов під час тривалих фотосесій, а завдяки тому, що говорила вона невимушено, була такою чарівливою, привабливою й несхильною говорити