до «погано» (на той час Фергюсон вже встиг опанувати мистецтво давати хибні відповіді на арифметичні задачки, приблизно в трьох з кожних п’яти, але й досі не міг наважитися на неправильний правопис понад одної десятої своїх слів). За нормальних обставин Фергюсона не залишили б у школі на наступний рік. Його результати були настільки катастрофічно-невтішними, що напрошувалося питання: а чи не є вони свідченням якогось глибокого психічного розладу? Така школа, як Гіл’ярд, не мала традиції тягнути на собі баласт, принаймні, коли двієчник не походив з поважної родини з глибоким корінням («глибоке коріння» означало нащадка в третьому, четвертому чи п’ятому коліні, чий батько кожного року виписував школі чек на грубеньку суму або був членом ради опікунів). Однак керівництво вирішило дати Фергюсону іще один шанс, бо розуміло, що його обставини важко було назвати нормальними. Містер Фергюсон помер в середині навчального року, помер раптовою насильницькою смертю, яка кинула хлопця в пекельний стан горя та розпачу, і тому він заслуговував на те, щоби дати йому додатковий час, аби оговтатися й взяти себе в руки. Надто великий потенціал він мав, щоби отак взяти й відмовитися від нього лише після трьох з половиною місяців навчання, тому шкільне начальство поінформувало матір Фергюсона, що її сину нададуть іще один рік, щоби утвердитися. Якщо за цей час йому вдасться переломити ситуацію, то він більше не перебуватиме на випробувальному терміні. А якщо не вдасться, то тоді до побачення, і удачі йому в іншій школі.
Фергюсон ненавидів себе за те, що розчарував свою матір, чиє життя було й так вельми важким і без того роздратування, яке викликали у неї його погані оцінки, але на кону стояли питання значно важливіші, аніж необхідність догодити їй чи намагатися стрибнути вище голови на радість всієї родини, принісши табель, повний оцінок «відмінно» та «дуже добре». Фергюсон знав, що життя було би значно простішим для нього та всіх інших, якби він провів у піску чітку лінію й виконував те, що від нього чекали. Як легко й абсолютно нескладно було б припинити навмисне давати хибні відповіді, знову почати ставитися до навчання з належною увагою і дати таким чином привід пишатися ним як сумлінним хлопцем, але Фергюсон замислив важливий експеримент, таємне дослідження стосовно найбільш фундаментальних питань життя і смерті, і тому вже не міг повернути назад, бо він вже йшов тернистим і небезпечним шляхом, самотній посеред скель та звивистих гірських стежин, ризикуючи будь-якої миті зірватися в прірву, але допоки не буде зібрано достатньо інформації, щоби зробити чіткі остаточні висновки, він мав продовжувати наражати себе на ризик, навіть якщо це означало ганебне вигнання з хлоп’ячої школи Гіл’ярд.
А питання полягало ось у чім: Чому Господь кинув розмовляти з ним? І якщо Господь замовк, то чи означало це, що Він замовк назавжди, або все ж таки насамкінець знову з ним заговорить? А якщо Він більше не заговорить, то чи не означало це, що Фергюсон сам себе
