повноліття, на яких він головував. То був знаменитий Йоахім Принц, котрий іще молодим рабином засуджував Гітлера іще до того, як націонал-соціалісти прийшли до влади в 1933 році, котрий ясніше за будь-кого бачив майбутнє й закликав євреїв до виїзду з Німеччини, за що його неодноразово заарештовувало гестапо і за що його вислали з країни 1937 року. Звісно, що цей чоловік брав активну участь у американському русі за громадянські права, звісно, що його вибрали того дня представляти євреїв завдяки його красномовству та непересічній – і добре задокументованій – мужності. Ясна річ, батьки Фергюсона пишалися ним, пишалися тим, що тиснули йому руку й розмовляли з ним – з чоловіком, який стояв тепер перед телекамерами, звертаючись до всієї країни й до всього світу. А потім на трибуну піднявся Кінг, і десь через півхвилини після початку промови Фергюсон помітив, як очі його матері заблищали слізьми, що дуже його розсмішило, але не тому, що він вважав таку реакцію з її боку недоречною, а саме тому, що вважав її дуже характерною, бо це стало іще одним прикладом того, як його матір взаємодіяла із зовнішнім світом, часто надміру сентиментально сприймаючи події і часто, під впливом сплеску емоцій, плачучи при перегляді примітивних голлівудських мелодрам. Їй був притаманний добросердий оптимізм, який інколи призводив до плутанини думок та жорстокого розчарування. Потім Фергюсон поглянув на свого батька, чоловіка абсолютно байдужого до політики, який вимагав від життя значно менше, аніж його матір, і побачив у його очах суміш легкої зацікавленості й нудьги – тому ж самому чоловіку, якого нещодавно зворушила тужлива емоційна відстороненість поеми Еліота, було важко проковтнути піднесений ідеалізм Мартіна Лютера Кінга, і Фергюсон, слухаючи наростаюче емоційний голос проповідника-баптиста, лункі, як барабанний дріб, повтори слова «мрія», не переставав дивуватися, як же ж так сталося, що двоє отаких різних душ могли зійтися у шлюбі й прожити в ньому скільки років, що у Рози Адлер та Стенлі Фергюсона міг народитися він, і що життя є таким дивовижним і прекрасним.
На День праці близько двадцяти гостей прийшли до них на барбекю. Його батьки рідко організовували такі великі здибанки, але за два тижні до того його матір перемогла в фотографічному змаганні, влаштованому під егідою губернатора новоствореною радою з питань мистецтва в Трентоні. Премія супроводжувалася замовленням на виробництво книги з портретами ста видатних громадян Нью-Джерсі; згідно з цим проектом матір Фергюсона мала об’їздити увесь штат, фотографуючи мерів, президентів вищих навчальних закладів, науковців, бізнесменів, художників, письменників, музикантів та спортсменів. Завдяки тому, що ця робота добре оплачувалася, і у Фергюсонів вперше за кілька років з’явилися вільні кошти, вони вирішили влаштувати з цієї оказії гулянку з барбекю у своєму дворі. До них прийшла звична публіка – Соломони, Браунштайни, родина Джордж, дід та бабуся Фергюсона та його двоюрідна тітка Перл, але з’явилися
