Отже, виходячи з цього цілком можна судити про думку давніх філософів, а саме тих, хто [10] покладав більш ніж один елемент. Натомість деякі інші висловлювалися про все, як про єдину природну сутність, але не всі однаково як у сенсі доладності, так і в сенсі відповідності природі. Проте тут у розгляді причин мова про них є зовсім недоречною, бо вони, на відміну від деяких натурфілософів, які покладають в основу [15] єдине, але виводять суще з нього як із матерії, висловлюються інакше. Адже останні додають рух, оскільки вони говорять про виникнення всесвіту, натомість перші кажуть, що він нерухомий. Проте нашого дослідження стосується наступне. Парменід, здається, мислить єдине як форму, натомість Мелісс [20] – як матерію. Тому один говорить про нього як про обмежене, а другий – як про безмежне. Ксенофан, котрий проголосив єдине раніше за них (оскільки кажуть, що Парменід був його учнем), нічого, однак, не пояснив і навіть не торкнувся природи єдиного ні в тому, ні в другому сенсі, а натомість, охопивши поглядом ціле небо, сказав, що єдине – це Бог. Отже, ці філософи, як ми вже казали, не варті уваги в цьому дослідженні, особливо двоє, Ксенофан та Мелісс, які міркують дещо незграбно.
Парменід же, здається, судить з більшою проникливістю. Окрім сущого, немає ніякого несущого, тож з необхідністю існує одне, суще, і нічого іншого, про що ми вже докладніше говорили у «Фізиці»[22]. Але змушений іти за явищами і, гадаючи, що єдине сприймається розумом, а більше ніж один – чуттями, він знову встановлює дві причини й два начала, тепле і холодне, начебто йдеться про вогонь і землю; [987a] [1] і з них тепле він поєднує із сущим, а друге – з несущим.
Отже, як очевидно з переказаного, у мудреців, що вже досліджували це питання, ми знаходимо такі положення: у перших філософів – тілесне начало, бо вода і [5] вогонь та подібне є тілами; причому в одних мислителів маємо одне тілесне начало, в других – більше одного (але і в тих, і в других у вигляді матерії), а в деяких, окрім цієї причини, наявна ще одна – джерело руху. Врешті одні покладають одне джерело руху, інші – дві.
Тож до [10] італіків (і за винятком їх) інші доволі неясно висловилися про начала, хіба що, як ми казали, мова в них про дві причини, і з них другу – джерело руху – одні розглядають як одну, інші – дві. Піфагорійці так само висловилися про два начала, [15] додавши до цього (чим вони й вирізняються), що не вважають обмежене, безмежне та єдине якимись окремими природними речовинами, як-от вогонь, земля або щось подібне, а натомість безмежне і єдине самі є сутностями того, чому їх приписують як предикати. А тому число є сутністю усього.
Отже, ось яким чином вони висловились про ці питання [20] і почали обговорювати щосність і давати їй визначення – але розглядали це надто спрощено. Їхні визначення були поверховими, і перше, чому відповідає те чи інше визначення, вони вважали сутністю речі. Це подібно до того, якби хтось гадав,