– Ох, яка ж ти дурненька, Алісо, – відповіла вона собі. – Як ти можеш вчити уроки тут? Адже тут ледве вистачає місця для тебе самої, де вже вміститися підручникам!
Так вона продовжувала, говорячи то за одного, то за другого, і з цього виходила вже справжня розмова. Але через кілька хвилин знадвору почувся голос, і вона замовкла, прислухаючись.
– Мар’яно! Мар’яно! – кричав голос. – Зараз же дай мені рукавички!
Після цього долинуло тупотіння маленьких ніжок на східцях. Аліса зрозуміла, що це Кролик розшукує її, і затремтіла так, що аж будиночок затрусився. Вона зовсім забула, що в тисячу разів більша від Кролика і їй нічого боятися його.
Та ось Кролик підійшов до дверей і спробував відчинити їх. Але двері одчинялися всередину кімнати, а Аліса міцно підпирала їх ліктем, тому його зусилля не дали наслідків. Аліса чула, як він сказав про себе:
– Що ж, обійду і влізу в кімнату через вікно.
«Це тобі не вдасться!» – подумала Аліса, і, дочекавшись, поки Кролик, як їй здалося, зашарудів під самим вікном, вона несподівано простягла руку і махнула нею в повітрі, ніби хапаючи щось. Вона нічого не схопила, але почула пронизливий зойк, звук падіння і брязкіт розбитого скла. З цього вона зробила висновок, що Кролик, мабуть, упав на парник для огірків чи на щось подібне.
Далі почувся сердитий голос – голос Кролика:
– Пат! Пат! Куди ти подівся?
Потім донісся голос, якого їй ще не доводилося чути:
– Нікуди я не подівся, я тут. Копаю ямки для яблунь, ваша честь!
– Чи бач, він копає ямки! – сердито сказав Кролик. – Іди сюди! Допоможи мені вибратися звідси! – (Знов чується брязкіт скла.) – А тепер, Пат, скажи, що це у вікні?
– Ну звичайно, рука, ваша честь! – (У нього вийшло «р-р-рука».)
– Рука, дурню! Де ти бачив таку велику руку – на все вікно?
– Це справді так, ваша честь. І все ж таки це рука.
– Хай там як, вона там не потрібна. Піди і прибери її звідти.
Після цього настала довга тиша. Час від часу до Аліси лише доносилося шепотіння:
– Ну звичайно, мені це не до вподоби, ваша честь, зовсім, зовсім не до вподоби!
– Роби, що тобі наказано, боягузе!
Нарешті вона знову простягла руку і махнула нею в повітрі. Цього разу зойкнули два голоси і скло забряжчало сильніше.
«Мабуть, тут є дуже багато парників для огірків! – подумала Аліса. – Цікаво, що вони будуть робити далі? От якби вони змогли витягти мене у вікно! Набридло вже лежати в цій кімнаті».
Вона очікувала, але деякий час нічого не чула. Нарешті долинули торохкотіння маленьких коліс і звуки багатьох голосів, що говорили всі разом. Вона розібрала слова:
– Де