Коли він закінчив свою коротку промову, присутні зустріли її схвальними вигуками.
Алісі це все здавалося досить безглуздим, але у всіх був такий серйозний вигляд, що вона не наважилася сміятися. Не придумавши ніякої відповіді, вона обмежилася поклоном, силкуючись зберегти урочистий вигляд.
Далі треба було з’їсти цукерки. Це призвело до деякого гармидеру і безладдя, бо великі птахи скаржилися, що не розкуштували своїх цукерок, а малі давилися, і їх довелося ляпати по спині. Нарешті з цукерками було покінчено, і всі знову розсілися кружкома й умовляли Мишу розповісти що-небудь.
– Ви обіцяли розповісти мені свою історію, пам’ятаєте? – звернулась Аліса. – І чому ви ненавидите… К. та С., – додала вона пошепки, побоюючись, що та знов образиться.
– Добре, я розповім. Але кінець такий довгий і сумний! – промовила Миша, обертаючись до Аліси і зітхаючи.
– У вас справді довгий кінець, – зауважила Аліса, здивовано дивлячись на мишин хвіст, – але чому ви називаєте його сумним? – І вона продовжувала сушити собі голову над цим питанням, а Миша повела свою розповідь, зміст якої зводився приблизно до такого:
Стрів
Бровко
мишку
в хаті
і почав
їй
казати:
«Я
тебе
позиваю,
ходім,
мишко,
на суд.
Відкладать
не
годиться,
мусим
нині
судиться,
бо
на мене
з безділля
напав уже нуд».
Каже
мишка
Бровкові:
«Що за
суд
безтолковий —
ні судді ж,
ні підсудка
ми
не
знайдемо
тут». —
«Сам
я
буду,
мишутко,
за суддю
й
за підсудка;
вже
i
вирок