Так от, Нестор і Катя товаришували. І хоча дівчина була вродливою але Несторове серце належало іншій – його викрав лихий Амур десь перед Новим роком, якраз під час зимової сесії, і воно досі невиліковно щеміло. Якось поспішаючи на черговий іспит, десь у коридорах того ж таки університету хлопець побачив незнайомку, яка згодом виявилася його однокурсницею. Так сталося, що до цієї миті він ніколи не бачив її на заняттях, проте лише один випдковий погляд лишив хлопця спокою й викликав якесь дивне, досі незнайоме відчуття…
– Ну що – по каві? – запитала Нестора Катя.
– Часу малувато… Але чому б і ні! – погодився хлопець. І вони швидко рушили до черги біля однієї з кавових машин…
Помахуючи новою сумочкою від популярного французького кутюр’є, до пішохідного переходу, що веде від парку Шевченка до університету, самотньо йшла дівчина. Сьогодні вона була в задумі й зовсім не звертала уваги на навколишній світ, на юрбу студентів, які, мов горобці, то кучкувалися у зграйки, то розліталися у вільному просторі. Їй було байдуже і на всю ранкову метушню, і на густий запах кави, що заполонив простір майданчика Януса, хоча цей аромат пробуджував спрагу багатьох перехожих… Вона ж ішла ніби приречено, не звертаючи увагу на буденні дрібниці – поспішала на семінар.
Юля була з родини багатих донецьких чиновників, які переїхали у столицю кілька років тому. Вродлива, довгонога, весела і дотепна темноволоса дівчина з карими очима. Її можна навіть назвати безтурботною, адже вона більше подорожувала, ніж відвідувала