– Рат. Кримінальна поліція.
Чолов’яга негайно виструнчився.
– Чому ж одразу не сказати? Ви не схожі на нишп… на співробітника поліції. Зачекайте, будь ласка.
Охоронець зник у дверях, над якими враз згасло червоне світло. Рат розважував, чи не піти просто за ним, але зрештою утримався і став чекати, коли двері знову відчиняться. Охоронець, розчахнувши двері, притримав їх для чоловіка, якого Рат побачив спершу зі спини і сріблясто-сивої потилиці, бо той, обернувшись, гукав щось у павільйон:
– …тоді ви просто граєте далі сцену тридцять дев’ять, ясно?! Ми маємо раціонально використати час, навіть якщо це означає більше сцен. Отже, почніть репетирувати тридцять дев’яту: майстерня Шредера, барон Суец і Шредер. Черні може переодягатися. Даю вам півгодини. Коли я повернусь, я хочу, щоб ми одразу почали!
Оппенберґ здивувався, упізнавши Рата.
– Мій любий друже, – він радісно потиснув Ґереонові руку, – це ви! Що я можу зробити для вас?
Рат реагував на дружні вияви кіношника підкреслено стримано:
– Йдеться про вбивство.
Усмішка на обличчі Оппенберга вмить поступилася крижаному заціпенінню.
– Вівіан? Вона…
Вівіан. Рат пригадав вродливу супутницю Оппенберґа в «Пивничці Венери».
– Я шукаю вашого директора з виробництва, Фелікса Кремпіна, – повідомив він, залишаючись привітним, як старший кельнер, що не отримав на чай.
– Я не розумію, а кого вбили?
– Ви не читаєте газет? Бетті Вінтер.
– Хіба то не був нещасний випадок? Я подумав, ви приїхали з приводу Вівіан.
– З якого б це дива?
Продюсер невдоволено скосив очі на охоронця, що дивився нібито просто себе, і відтягнув Рата вбік.
– Обговорімо це десь конфіденційно. У мене тут немає свого кабінету, але ми могли б зайти в гримерну – там ми будемо наодинці.
Відтак Оппенберґ завів комісара в темну кімнату без вікон. Стіни завішані кіноафішами; величезне видовжене горизонтально дзеркало, обрамлене лампочками.
– На жаль, тут я не можу нічого вам запропонувати, – вибачився Оппенберґ. – Мені приємніше було б вас приймати в своєму офісі, але наразі я навряд чи можу бодай на годину залишити студію. Треба перебудувати весь знімальний графік, без мене вони не впораються. Якщо сам про все не подбаєш, на гарну роботу не сподівайся… А втім… так, – похопився він раптом, – оцього, я тобі, звісно, можу трохи запропо- нувати.
Продюсер витягнув із кишені піджака плоский срібний футляр. Рат на мить перелякався, що кіношник запропонує йому кокаїн, та коли Оппенберґ відкинув кришечку, у футлярі виявилися тільки акуратно напаковані, незаймано білі цигарки.
– Дякую, – похитав головою Рат, – але я вже два місяці…
– А, розумію! Від Нового року – нове життя? Але ви дозволите?
Рат кивнув.
– Тоді скажіть мені, – повів Оппенберґ, запалюючи цигарку, – навіщо ви приїхали до