Далеченько проти моєї дороги подумки я поставив, ймовірно, відокремлену від мене рікою гору, вершина якої поросла чагарником і межувала з небом. Мені чітко було видно навіть дрібні розгалуження і рухи найвищих гілок. Це видовище, хоч яке воно було звичайне, потішило мене настільки, що, хитаючись пташкою на прутах цих віддалених скуйовджених кущів, я забув наказати зійти місяцю, який уже лежав за горою, обурюючись, ймовірно, на таку затримку.
Аж тут прохолодне сяйво, що передує сходу місяця, розтеклося по горі, і раптом місяць сам піднявся за одним із неспокійних кущів. Я ж під цей час дивився в інший бік, і, коли я тепер подивився вперед і раптом побачив, як він світить вже майже всією своєю повнею, я з тьмяними очима зупинився, бо здавалося, що моя похила дорога веде прямо в цей страшний місяць.
Але незабаром я звик до нього і спокійно спостерігав, як важко він підбивається, поки нарешті – а ми з ним пройшли назустріч один одному вже неабияку відстань – не відчув приємної сонливості, яка напала на мене, як я думав, через труднощі цілого дня, яких я, правда, вже не пам’ятав. Я йшов деякий час із заплющеними очима, не засинаючи тільки завдяки тому, що голосно і рівномірно плескав у долоні.
Та потім, коли дорога стала вислизати у мене з-під ніг і все, стомившись, як і я, почало зникати, я поквапився гарячково видертися на схил праворуч дороги, щоб ще вчасно прийти в високий, заплутаний сосновий ліс, де збирався проспати ніч. Треба було поспішати. Зірки вже темніли, і місяць недолужно тонув у небі, як у бурхливій воді. Гора була вже частиною ночі, дорога тривожно закінчувалася там, де я повернувся до схилу, а з глибини лісу чувся дедалі ближчий гуркіт падаючих стовбурів. Тепер я міг би відразу впасти в мох і заснути, але, боячись мурах, я, чіпляючись за стовбур ногами, виліз на дерево, яке теж уже хиталося без вітру, ліг на гілку, сперся головою на стовбур і квапливо заснув, а на тремтливому кінці гілки сиділа й хиталася білочка моєї примхи зі стрімким хвостом.
Річка була широка, і галасливі хвильки її були освітлені[3]. На іншому березі теж були луки, які переходили потім у чагарник, за яким ген-ген бовваніли світлі алеї плодових дерев, що йшли до зелених пагорбів.
Зрадівши цьому виду, я ліг і, затиснувши собі вуха через страх почути плач, подумав, що тут можу заспокоїтися. Адже тут порожньо і красиво. «Не потрібна велика мужність, щоб тут жити. Тут доведеться мучитися, як деінде, але при цьому не доведеться гарно рухатися. Це буде ні до чого. Бо тут тільки гори і велика річка, і я ще досить розумний, щоби вважати їх безживними. Так, спотикаючись на самоті на дедалі вищих