– Це можливо. Але мені ця поза приємна. Я слабенький, знаєте, і мені буває занадто важко триматися прямо. Це не дрібниця, я дуже довго…
Він сказав дещо недовірливо:
– Та це просто примха. Раніше ж ви, по-моєму, йшли, випроставшись на весь зріст, та й в гостях ви трималися непогано. Ви ж навіть танцювали – чи ні? Ні? Але йшли ви гордо, і це ви, звичайно, можете і зараз.
Я відповів наполегливо і з заперечувальним жестом:
– Так, так, я йшов гордо. Але ви недооцінюєте мене. Я знаю, що таке хороші манери, і тому йду згорбившись.
Але це не здалося йому простим, в сум’ятті від свого щастя він не зрозумів зв’язок моїх слів і докинув тільки:
– Ну, як знаєте, – і подивився на годинник Мельникової вежі, який показував майже першу годину.
Я ж сказав подумки: «Яка безсердечна ця людина! Яка прикметна й явна його байдужість до моїх смиренних слів! Вона щаслива, ось у чому біда, і така властивість щасливих – вважати за природне все, що відбувається навколо них. Їхнє щастя встановлює в усьому чудовий зв’язок. І якби я стрибнув зараз у воду або якби почав перед ним корчитися в судомах на бруківці під цією аркою, то все одно б я мирно вписався в його щастя. Так, якби йому втовкмачити – щасливі такі небезпечні, це безсумнівно, – він убив би мене як зарізяка. Це не підлягає сумніву, і, що я боягузливий, то я від жаху навіть не наважився б закричати… О боже!»
Я в страху озирнувся. Удалині перед кав’ярнею з прямокутними чорними вікнами по бруківці ковзав поліцист. Його шабля трохи заважала йому, він узяв її в руку, і тепер справа пішла значно краще. А вже почувши здалеку, що він слабо скрикує, я остаточно переконався, що він мене не врятував би, коли моєму знайомому схотілося б випустити з мене дух.
Зате тепер я знав, що мені робити, бо якраз перед страшними подіями мене охоплює велика рішучість. Мені слід було втекти. Це було дуже легко. Тепер, біля повороту ліворуч до Карлового моста, я міг шмигнути направо в Карпову вулицю. Вона була з закутками, там було багато темних підворіть і пивничок, наразі ще відкритих; мені не слід було впадати у відчай.
Коли ми вийшли з-під арки в кінці набережної, я з піднятими руками побіг у цю вулицю; але достоту, добігши до маленьких дверей церкви, впав, бо там була сходинка, яку я не помітив. Гупнувся добряче. Найближчий ліхтар був далеко, я лежав у темряві. З пивниці навпроти вийшла товстуха з закуреним ліхтариком – подивитися, що трапилося на вулиці. Фортепіанна гра змовкла, і якийсь чоловік розкрив прочинені двері нарозтвір. Він чудово харкнув на сходинку і, лоскочучи товстуху між грудей, сказав, що те, що сталося, у всякому разі не має значення. Потім вони повернулись, і двері знову зачинилися.
Спробувавши встати, я знову впав. «Ожеледь», – мовив я і відчув біль у коліні. Але все ж мене тішило, що люди з пивниці мене не побачили, і тому мені здалося, що найзручніше пролежати тут до схід сонця.
Мій знайомий дійшов один, напевно, до моста, не помітивши мого зникнення, бо до мене він прийшов не