– Це моя донька Ребекка, ваша світлосте, – відповів Ісаак, низько вклонившись; його не збентежило вітання принца, в якому поєднувалися і глум, і люб’язність.
– Ах ти мудрагель! – мовив принц з гучним сміхом, якому одразу почали запопадливо вторити його супутники. – Та все одно, донька вона тобі чи дружина, її слід вшанувати, як того заслуговує її краса і твої заслуги. Гей, хто там сидить нагорі? – продовжував він, озираючи галерею. – Саксонські хлопи? Ач, як розсілися! Виженіть їх геть звідти! Нехай звільнять місце для мого князя лихварів і його прекрасної доньки. Я втовкмачу цим нечемам, що кращі місця синагоги вони повинні ділити з тими, кому синагога належить!
Ця зухвала і груба промова була звернена до Седріка Сакса з його почтом та до його союзника і родича Етельстана[135] Конінгсбурзького, що його, як нащадка останнього з саксонських королів, надзвичайно шанували всі сакси – уродженці північної Англії. Проте разом із королівською кров’ю предків Етельстан успадкував від них і чимало вад. Він був високий на зріст, міцної статури, у розквіті літ; але його вродливе обличчя було таке мляве, очі дивилися так безживно і невиразно, рухи були такі повільні, а сам він – такий тугодум, що його прозвали Етельстан Вайлуватий. Його друзі, яких було чимало і які, подібно до Седріка, плекали до нього щиру приязнь, запевняли, що ця вайлуватість пояснюється не браком мужності, а сумирною вдачею. На думку інших, пияцтво, що було його спадковою вадою, послабило його волю, а тривалі запої призвели до того, що він втратив усі свої кращі риси, окрім сміливості і млявого добросердя. Саме до нього й звернувся принц Джон з наказом посунутись і звільнити місце для Ісаака та Ребекки. Етельстан, приголомшений такою вимогою, що для тогочасних понять була надзвичайно образливою, і не подумав скоритися принцові. Проте він не знав, як відповісти на цей наказ. Він обмежився тим, що не зробив нічого. Не ворухнувшись, він широко розплющив свої банькаті сірі очі і зиркнув на принца з таким подивом, який міг би видатися смішним. Але принцові Джону було не до сміху.
– Цей саксонський пастух чи то спить, чи не розуміє мене! – сказав він. – Де Брейсі, полоскочи його списом, – продовжував Джон, повернувшись до лицаря, що їхав з ним поруч. То був командир загону вільних стрілків-кондотьєрів, тобто найманців, що не належали до жодної нації і залюбки служили будь-кому, хто їм щедро платив.
Навіть у почті принца залунали обурені вигуки. Але сам де Брейсі, професія якого притлумила в ньому делікатність, певно, виконав би наказ принца скоріше, ніж Етельстан Вайлуватий встиг подумати, що треба ухилитися від зброї, – якби Седрік з блискавичною швидкістю не вихопив свій короткий меч і одним ударом