Чотирьох українців вивели до масивних дерев’яних дверей. Марта спробувала непомітно зазняти на фото дивакувате різьблення та великі круглі металеві ручки, за які тягнув суворий полісмен у цивільному. Але щойно вона підняла візир до обличчя, мокрий від поту здоровань вирвав фотоапарат із її рук та передав своєму керівнику.
– Гей! – Марта відчувала зростаючий гнів всередині, проте ганебний стан безпорадності зараз брав верх. – Це моя камера!
Поліцейські поглянули на неї без жодних емоцій, згодом про щось перемовились арабською та розійшлися, розбираючи групами мешканців різних хостелів. Згодом підійшов худорлявий, вдягнений у джинси, кросівки та футболку поло держслужбовець, який зібрав їхні паспорти.
– Ти і ти, – тицьнув він пальцем на Остапа та Марту. – За мною.
Віталій та Ян одразу рушили за друзями, але дорогу їм перегородив інший здоровань.
– Ви – ні, – спокійно промовив він. – Ви зі мною.
– Але ж ми разом. – Віталій спробував заперечити та одразу замовк, зустрівши грізний погляд полісмена.
Марта Лівінська зауважила, що новозеландців також розділили на дві групи, а Мейлін відвели до старшого окремо – імовірно, вони знали, що китаянка довгий час працює в хостелі. Українці уявлення не мали, як їм поводитись, що вони повинні говорити, про що свідчити. Вони просто опинились не в тому місці та не в той час – як би це банально не звучало. Зараз вже ніщо не мало значення, адже в них був один недолік – усі вони були іноземцями. А завдяки заповненим анкетам у аеропорту Саї – ще й легкодоступними іноземцями.
Марта дивилась на єдину людину, на яку могла покластись у цю мить, єдиного, хто розумів та поділяв її важкий стан. Остап тримався струнко, не опускаючи підборіддя, дивлячись у вічі кожному, хто підходив надто близько.
– Що вони від нас хочуть? – Марта стогнала, ніби долала важкий біль.
– Допитати. Поглянь, – кивнув Остап їй на людей посеред відділку, – схоже, вони збирають туристів з усього міста.
– Навіщо?
– Також допитати.
– Допитати про що? – Марта не могла повірити у те, про що досі сама подумки заперечувала.
– Про аварії.
– Але чому нас?
– Марто!
– Я не розумію! – Дівчина зривалась. – Навіщо?!..
– Марто! – Остап закашлявся одразу, як підвищив голос. За кілька секунд, коли дихати стало легше, продовжив: – Не панікуй, все буде добре.
– Як це не панікувати? Ми у поліції! Марокканській поліції. Наші паспорти зараз пробиватимуть по базі. Про це тепер знатимуть у кожній країні, де я перетинатиму кордон.
– Нічого страшного. Вони лише дивитимуться,