Аби час показав: думки матеріальні.
Днів за п’ять чи навіть через тиждень, точно не скажу тепер, на електронну пошту прийшов лист, який я спершу прийняв за спробу розіграшу.
Чоловік підписався «Джон Спенсер» і тут же пояснив – насправді він названий Іваном, просто тут, в Австралії, його від самого дитинства кликали Джоном. Він нащадок українських емігрантів, котрі виїхали до Сіднея після Другої світової. Тато, Юрко Степанчук, був учасником руху опору, а в Австралії зміг знайти кошти на власне маленьке видавництво «Наша хода». Там у 1970-х надрукував автобіографічну повість Ореста Миронюка «На псевдо Мирон». Пан Миронюк після війни вивчився на економіста, зробився професором, викладав не лише в Австралії, а й по всьому світу і видання книжки оплатив сам. Після чого став одним із основних жертводавців «Нашої ходи». Зараз уже нема видавництва, та й Орест Миронюк помер років чотири тому, доживши майже до ста років. Проте один примірник його книжки зберігається у Джона Спенсера як пам’ять.
Зовсім недавно він прочитав одне з моїх інтерв’ю про Червоного – чи був він насправді.
І раптом згадав: Орест Миронюк був другом юності Данила Червоного. Про що пише в своїй книзі, згадуючи серед тих, хто мав на нього вплив, справив враження, навіть сформував. Передати книгу він не може, але, якщо це мене цікавить, скаже, куди й до кого в Києві звернутися по неї.
Чи цікавив мене початок бойового шляху Червоного-Остапа? Ви ще питаєте! Уже за три дні я знімав чергові копії з уже третьої в цій дивній історії книжки. Удома склав докупи трофеї й нарешті зрозумів: маю жирний початок історії. Та все ж чогось усе одно бракувало, якоїсь деталі. Сказав би… людської, чи що.
Тижнів зо два по тому знайомі запросили мене на презентацію збірки статей та інтерв’ю про Українську Повстанську Армію.
Чесно кажучи, не дуже рвався. Подібних книжок тепер щоквартально з’являлося десятки. Не скажу, що це погано. Напевне, кожна така потрібна для просвітницької роботи. Інша річ, унікальні, неповторні, оригінальні матеріали мало яка містила. Хоч кожен автор-упорядник уважав себе носієм саме такої інформації. Проте на заході обіцяли бути потенційні партнери мого нового документального проекту, тож я вибрався.
Упорядник після типового, я б навіть сказав казенного, заходу категорично відмовив мене купувати примірник. Подарував, підписав, і в очах при тому читалася якась значимість. Кілька разів чоловік кидав на мене багатозначні погляди, на щось незрозуміле натякав. Нарешті, зрозумівши – я не розшифровую, мовив прямим текстом: «Там в одному місці згадується про вашого Червоного. Почитайте, пане Рогозний, то є дуже важливо». Хитрим виявився. Не вказав точно, що, де, на якій сторінці. Мовляв, читайте від початку до кінця. Називався збірник «Повстанськими стежками», і серед інтерв’ю я знайшов, нарешті, розповідь такої собі Марії Синиці,