– Я був у нього вдома, – не говорив, сичав він, коли схиляли над столиком голови. – Казенне помешкання, вигідний район, до ліцею прогулятися неквапом хвилин двадцять. Книжки брав у нього, українські. Довго просив, він ще питав, звідки знаю. Думав, я провокатор дефензиви. Так і свербів язик сказати: на себе в дзеркало глянь, чоловіче…
– Думаєш, Калюжний – конфідент? – запитав тоді я.
– Якби був певен, що пан регент працює на четвірку[8], на десять кроків не підступив би, – відмахнувся Юрко. – Я не є дурний. Спершу промацав його, перевірив. Коли громили читальні, Калюжний якимось дивом зміг узяти собі зо два десятки книжок. Це мені двоє старших сказали. Вони, кожен у різний час, стукали до пана регента по літературу. Той їх спершу ганяв – нема, мовляв. А потім, через деякий час, знаходив спосіб признатися – є. Мені те саме сказав, і на пискові таке написано, ніби за дівками в лазні підглядав.
Мені Дорошеві жарти часом видавалися брутальними. Зенко – нічого, всякий раз реготав, підтримуючи свого кумира. Як почув про голих дівок, і собі хіхікнув, показавши при тому Юркові великого пальця. Я ж знизав плечима. Нема потреби підігравати там, де можна обійтися. Запитав натомість:
– Що з того?
– А те, Мироне! Бач, людина відразу второпала! – Юрко кивнув на задоволеного похвалою Зенка. – Добре, пояснюю. Калюжний не провокував нікого, вудки не закидав, за поплавцем не стежив. Навпаки, як згадали про книжки, з лиця кров збігала. Але вже потім сам ті книжки давав, потайки. Нікого з попередників після того на В’язничну не забрали.
На вулиці В’язничній була тоді слідча тюрма, куди поліція й дефензива звозила затриманих. Зазвичай довго не тримали. Тих, кого затримували, переправляли в Бережани, серйозні суди відбувалися здебільшого там.
– Отже, пану регенту можна вірити, – зробив висновок я.
– Ні! – Дорош запально стукнув кухлем по столу. – Він сам себе боїться. Давно продався ляхам, служить польській владі вірою й правдою. А оті книжки ховає й таємно комусь дає читати, так це аби совість не мучила. Сам перед собою виправдовується за слабкість. Я б Калюжного взагалі зрадником назвав.
– Кого зрадив?
– Побратимів своїх військових. Він же підхорунжий армії УНР! Фотографія в рамці на стіні висить, у залі. Там їх четверо, молоді офіцери. Трошки старші, ніж ми тепер. Двоє в петлюрівських строях, двоє – в польських. Скажи мені сам, Мироне, подумай і