Отже, перший етап – мене переконали взяти матеріали. Другий – аби відчепилися, я даю слово зайнятися ними. За ним прийде етап номер три: щоденні дзвінки вже з наполегливим питанням: «Коли починаємо?» Завжди є можливість відбитися фразою на кшталт: «Знаєте, всі потенційні меценати – україножери, грошей на проект ніхто не дає». Тільки ж передих матиму ненадовго. Бо пан Якубович за тиждень, два, три, місяць, але все одно неодмінно проявиться знову. У кращому разі почне наполегливо вимагати, аби я подзвонив комусь, із ким він про щось домовився, у гіршому – крутити, аби я робив, що мушу, а час та гроші знайдуться самі собою.
Уміння казати «ні» треба набувати на спеціальних курсах.
Я думав – опанував науку відмовляти самотужки. Проте зустріч із паном Якубовичем мою самовпевненість перекреслила. Я сам себе загнав у пастку, з якої був тільки один вихід. Але тепер не лише сказати «ні», а й пояснити причину. Бо, виявляється, весь цей час я морочив панові Миколі голову.
Звинуватив він мене під гарячу руку.
З мене полилося все, що я думаю про запропоновану мені поезію.
Можливостей пана Якубовича я недооцінив.
У нього виявився прямий доступ до купи ресурсів, здебільшого маргінальних, та серед них траплялися досить цитовані, а отже – авторитетні в патріотичних колах. Звідти й почалася масована атака на мене як запроданця, кон’юнктурника, агента Кремля, провокатора й манкурта. Я виявився гнилим лібералом, котрий спекулює на темі націоналізму, вибиває під це діло чималі гроші у вигляді грантів, насправді ж мені на все, крім грошей, чхати, плювати й класти. І взагалі, Клим Рогозний паплюжить пам’ять про видатних діячів українського резистансу.
Телефонний дзвінок, про який я вже згадав, раптом повернув мені сили та впевненість у собі.
Жінка назвалася Терезою Блант.
Українською незнайомка говорила з помітним акцентом, дзвонила з Торонто, пояснила – лиш тепер до тамтешньої української громади дійшла моя книжка. Загалом Тереза не бере активної участі в житті канадських українців, бо народилася там, у Києві була лише двічі, раз – у Львові і раз – у Полтаві, на бабусиній батьківщині. Мама пані Блант теж народжена за кордоном, але в Європі. Точніше – в Італії, звідки її бабуся Домнікія за своїм чоловіком, дідом Терези, на початку п’ятдесятих років минулого століття перебралася спершу до Франції, у Париж, а звідти – до Канади, років за десять.
Бабуся Домна, так називали її в родині, написала й видала в Канаді книгу спогадів «Мій довгий шлях до України». З поваги Тереза, як і її мама, мемуари прочитала. Видання є такою собі сімейною реліквією, яка за межами їхньої родини приречена була загубитися серед десятків схожих емігрантських спогадів, котрі писалися й видавалися протягом тридцяти років, від середини 1960-х у Канаді й Америці, потім, після 1991 року, – в Україні, за гроші самих авторів, у різних новостворених видавництвах, котрі охоче й наввипередки