Й ось зараз, через три дні після тієї розмови, вони мали відбути до Лубен, до того «Гнізда Кажана». Речі, котрих набралося чотири великих валізи, було вже впаковано. Єдине, від чого не позбавилася, чого на розпродала, до останнього відстроковуючи ту неприємну мить, – то було вбрання, котре маман не могла так просто відпустити від себе. Замовлений у найкращих кравчинь Києва, Петербурга та Парижа одяг для баронеси Венгель-Розумовської та її доньок – то була безкінечна гордість маман та її палка любов. Як берегла вона плаття, як не бажала продавати котресь, а коли таке все ж траплялося, то днів зо два плакалася гірко за однією з тих казкових суконь, котрими так любила пишатися, якось не згадуючи об тім, що продаж надасть можливість зібрати Василю посилку, а їм самим прожити декілька днів. Та вона за татком своїх доньок, за чоловіком своїм, з котрим прожилася не один десяток літ, так не плакалася.
Параска, часом така ж метикувата, як лінькувата та недалека, відразу ж кинулася в ноги до баронеси й дурним голосом заголосила, аби не кидали її, нещасну сирітку, у цьому злиденному місці, а забрали з собою до заможного дому, то вона вже їм на подяку вірнішою від собаки зробиться до самої смерті, Господу день і ніч буде за них молитися… Маман спочатку такого не планувала, але Ліза наполягла, всердно натискаючи на тім, що їй, як нареченій такого пана, як Роман Якович, просто необхідна буде власна покоївка, це хоч трішки додасть їй ваги перед майбутніми родичами. Маман помізкувала й погодилася, бо ж не гоже й справді було доньці барона з’являтися в дім нареченого хоч без такої-сякої, а все-таки служки. Й щаслива, мов щеня, Параска від’їздила з ними до Лубен.
Опівдні Мері, котра майже весь ранок чатувала біля вікна, радісно й збуджено крикнула:
– Приїхав!
Ліза, застигши на місці посеред старої кімнати вдовиці Громової, стояла, мов укопана, й спостерігала, як служки Кажановського виносять речі, а всередині в неї піднявся справжній тобі вихор, де все волало й кричало від гострого та відчайного небажання їхати у те гніздо кляте, та ще що не бажалося сильніше – то ставати дружиною Романа Кажановського. Єдине, чого жадала зараз, – це полишитися у спокої. Аби дали їй можливість полишитися наодинці з власним болем, перетравити відносини Назара з Томочкою, котрі вразили її набагато сильніше, ніж вона того собі бажала. Але такої можливості в неї не малося, як не малося й можливості відмовитися від Кажановського. Тільки не з маман. З маман краще буде мовчати й ні єдиним словом, ні єдиним поглядом не видавати того, як відчайно