Параска, продовжуючи ображено сопіти, з потаємним роздратуванням гепнула на стіл той пакуночок і відійшла геть. Чай наливала Ліза, а маман, стриманими й виваженими рухами розв’язуючи стрічку, час від часу зітхала, намагаючись приховати своє нетерпіння поласувати солодким.
– Ой, яка ж краса! – сплеснула вона в долоні, аж замружившись від задоволення, коли побачила маленькі, вишукано оздоблені та прикрашені кремом тістечка в пакунку. Баронеса була знана як пристрасна ласунка, тому й постать мала таку пишну й від солодкого завжди робилася не те що добрішою, а наче м’якішою. Та зараз солоденького їй перепадалося так рідко, тому, може, й характер геть зіпсувався.
Чай виявився на диво гидотним, що вже Раська йому зробила, було невідомо, а ось тістечка смакували казково. За столом точилася некваплива, млява розмова, але Ліза, й сама того не розуміючи як, але відчувала те, що сьогоднішній прихід Кажановського не був простим, він відрізнявся від попередніх, дуже на нього схожих. Він же не перший раз приносив солодощі до чаю, й Парася не вперше псувала чай. Щось у його напруженій постаті, в замисливому виразі випещеного панського лиця говорило Лізі, що прийшов він сьогодні з певним наміренням, і наміренням дуже важливим. Маман, схоже, теж щось помітила, тому що очі її блакитно-сірі туманилися потаємною й великою радістю. Та вона ледь не муркотіла лагідною кішкою, звертаючись до Кажановського, а ось Лізу мало не нудило від гострого небажання робитися дружиною Кажановського, котре охопило її від відчуття того, що сьогодні має щось вирішитися. Її нудило від думки про те, що цей чужий, холоднуватий чоловік, такий не схожий з Назаром – ні зовні, ні за характером та манерами, – має все життя поряд проводити так багато часу, цілувати її та обіймати, ставати їй коханцем та батьком її майбутніх дітей. Та її починало й від гидотного чаю Парасі нудити, й навіть від тих тістечок, густо вкритих жирним кремом.
Потім вона з якоюсь відстороненою байдужістю спостерігала за тим, як він підіймається з-за столу, гордовито розпрямлює широкі плечі під сюртуком з тонкої шерсті світло-сірого кольору, що так пасував до його очей, кланяється осоловілій від десятка тістечок маман, ледь не поснулій бабусі, цілує ручку Мері, що вмить так чарівно червоніє, й обертається до неї.
– Єлизавето Павлівно, – голосом, у котрому чулася медяна солодкість, звернувся він до неї, – чи не дозволите ви запропонувати вам невеличку таку собі прогулянку. Звісно, – він ще раз уклонився до сонливої маман, – з вашого ласкавого дозволу, Олено Назарівно.
На лиці маман – євангельське блаженство. Ще б вона не дозволила, та вона цієї прогулянки вже не один день, мов Другого пришестя, чекала, жадала з невимовною, потаємною силою.
– Романе Яковичу, голубчику… – промовила з такою ніжністю, що Ліза перестрашилася, аби маман не підхопилася зараз важко та не кинулася