Маман погладила її руку.
– Заспокойся, люба, собаки немає – Роман Якович прогнав його, а тебе приніс до цієї чудової вітальні, – швидко пригасивши страх в очах, промовила маман, а біля Лізи відразу ж опинилася висока постать Кажановського. Його тепла, сильна рука ухопила її мляву, холодну долоню, а в очі наполегливо зазирнулися стурбовані сірі очі.
Він обережно поцілував її пальці.
– Елізо…
– Зі мною все гаразд, – можливо, занадто й різко відгукнулася Ліза й, висмикнувши у нього руку, повільно сіла на м’якому, обшитому темно-синім шовком диванчику, тільки зараз помітивши присутніх у вітальні двох незнайомок, котрі були, певне, сестрою та матір’ю Кажановського.
Старша за віком дама, одягнена в муарову, блідо-рожеву сукню сиділа на такому ж диванчику, й одного тільки погляду на її лице було достатньо, аби зрозуміти, що вона є матір’ю Романа Яковича. Усе в ній: від кольору русявого волосся до обрисів обличчя – було таким схожим із ним. Молодша, котра нерухомо застигла в неї за спиною, навпаки, ніякої схожості з панею не мала, хоча певне що була рідною дочкою. Трішки смагляве, вродливе лице її увінчувало важке, чорне та густе волосся, що сяялося у світлі лампи, а очі були такими чорними, вогняними та пронизливими, що Лізі мимовіль пригадався чорноокий вершник, що виїхався до них із напівтемряви у дворі, так перестрашивши її одним лиш поглядом своїх пронизливих чорних очисьок. Сором-то для неї який – знепритомніла, налякалася якогось вершника, наче Мері. То їй, певне, була відплата за гріх, бо вже ж полюбляла кепкувати з лякливої сестри, котра страшилася до неможливого усього: від гучних ударів грому до чорних котів.
Кажановський прокашлявся.
– Елізо, дозвольте мені познайомити вас із моєю шанованою матір’ю – пані Софією Григорівною Кажановською, та молодшою сестрою Таїсою. – Він допоміг геть зніяковілій Лізі звестилася на ноги, провів її вітальнею до диванчика, на якому, велично випрямивши спину, сиділа його мати, й посміхнувся. – Мамо, Таю, дозвольте познайомити вас із панною Елизаветою Павлівною Венгель-Розумовською, моєю нареченою.
На якусь мить Лізі здалося, що в сірих, уважних очах пані Кажановської промайнув швидкий, не зовсім зрозумілий вираз, у котрому зацікавлення було густо намішаним із відвертою зневагою та неприязню, але воно швидко зниклося, й Ліза не могла дотямити, чи примарилося воно їй просто, а чи було й насправді. У погляді темних очей панни Таїси взагалі неможливо було до пуття щось зрозуміти, але було гарно видко, що привітності її вродливе лице все ж не мало. Ліза поклонилася пані Кажановській, сірі очі котрої зараз випромінювали лиш зацікавленість, і досить зніяковіло пробурмотіла:
– Прошу вибачити мене за цю непритомність…
Софія Григорівна майнула рукою.
– Не треба вибачатися. Наш Ярослав останнім часом не лише вас лякав, я мовчу вже про його вовчисько. Це тільки диво, що він нікого ще не загриз