Останні свідки. Соло для дитячого голосу. Светлана Алексиевич. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Светлана Алексиевич
Издательство: OMIKO
Серия:
Жанр произведения: Биографии и Мемуары
Год издания: 2013
isbn:
Скачать книгу
коли був тато…»

      Лариса Лисовська – 6 років.

      Зараз – бібліотечний працівник.

      Згадую про мого тата… І про мого братика…

      Тато був у партизанах. Фашисти його схопили й розстріляли. Мамі жінки підказали, де їх стратили: тата і ще кількох чоловіків. Вона побігла туди, де вони лежали… Усе життя згадувала, що було холодно, крижана кірка на калюжах. А вони лежали в самих шкарпетках… Чекала нашого братика.

      Нам треба було ховатися. Партизанські сім’ї заарештовували. Забирали з дітьми… На накритих брезентом машинах…

      Довго сиділи в сусідів у льосі. Уже починалася весна… Лежали на картоплі, а картопля проростала… Заснеш, а вночі росточок вискочить і лоскоче біля носа. Наче жучок. Жучки в мене жили в кишенях. У шкарпетках. Я їх не боялася ні вдень, ні вночі.

      Вийшли ми з льоху, і мама народила братика. Він підріс, почав розмовляти, і згадуємо ми тата:

      – Тато був високий…

      – Сильний… Як підкине мене на руках!

      Це ми із сестрою кажемо, а братик питає:

      – А я де був?

      – Тебе тоді не було…

      Він починає плакати, тому що його не було, коли був тато…

      «Першою прийшла ця дівчинка…»

      Ніна Ярошевич – 9 років.

      Зараз – учителька фізкультури.

      У нас всі переживали велику подію…

      Увечері до старшої сестри приходив жених свататися. Усі до ночі обговорювали, коли весілля, де молоді будуть розписуватися, скільки покликати гостей. А із самого ранку батька викликали у військомат. Уже по селу загомоніли – війна! Мама розгубилася: що робити? Я тільки про одне думала: хоч би пережити цей день. Мені ще ніхто не пояснив, що війна – це не день і не два, а це може бути дуже довго.

      І ось літо, спекотний день. Хочеться піти на річку, а мама нас збирає в дорогу. У нас був іще брат, його тільки-но забрали з лікарні, там йому зробили операцію на нозі, і він повернувся на милицях. Але мама сказала: «Треба йти всім». Куди? Ніхто нічого не знав. Пройшли кілометрів п’ять. Брат кульгав і плакав. Ну, куди з ним? Повернулися назад. Удома на нас чекав батько. Чоловіки, які вранці пішли у військомат, усі повернулися, німці вже зайняли наш райцентр. Місто Слуцьк.

      Летіли перші бомби – я стояла і слідкувала за ними, поки вони на землю не падали. Хтось підказав, що треба відкривати рота, щоб не оглушило. І ось відкриваєш рота, затуляєш вуха і все одно чуєш, як вони летять. Виють. Це так страшно, що шкіра не лише на обличчі, на всьому тілі напружується. Висіло в нас на дворі відро. Коли все вщухло, зняли його: нарахували п’ятдесят вісім пробоїн. Відро біле, зверху їм здалося, що це хтось стоїть у білій хустині, й вони стріляли…

      Німці в’їхали в село на великих машинах, замаяних березовими гілками. Так у нас прикрашали, коли було весілля. Наламають-наламають березових гілок… Ми роздивлялися їх через тин, тоді парканів не було, а тини. Лозові. Приглядалися… На звичайних людей наче схожі… Я хотіла побачити, які в них голови? Чомусь у мене було таке уявлення, що в них нелюдські голови… Уже