Лариса Лисовська – 6 років.
Зараз – бібліотечний працівник.
Згадую про мого тата… І про мого братика…
Тато був у партизанах. Фашисти його схопили й розстріляли. Мамі жінки підказали, де їх стратили: тата і ще кількох чоловіків. Вона побігла туди, де вони лежали… Усе життя згадувала, що було холодно, крижана кірка на калюжах. А вони лежали в самих шкарпетках… Чекала нашого братика.
Нам треба було ховатися. Партизанські сім’ї заарештовували. Забирали з дітьми… На накритих брезентом машинах…
Довго сиділи в сусідів у льосі. Уже починалася весна… Лежали на картоплі, а картопля проростала… Заснеш, а вночі росточок вискочить і лоскоче біля носа. Наче жучок. Жучки в мене жили в кишенях. У шкарпетках. Я їх не боялася ні вдень, ні вночі.
Вийшли ми з льоху, і мама народила братика. Він підріс, почав розмовляти, і згадуємо ми тата:
– Тато був високий…
– Сильний… Як підкине мене на руках!
Це ми із сестрою кажемо, а братик питає:
– А я де був?
– Тебе тоді не було…
Він починає плакати, тому що його не було, коли був тато…
«Першою прийшла ця дівчинка…»
Ніна Ярошевич – 9 років.
Зараз – учителька фізкультури.
У нас всі переживали велику подію…
Увечері до старшої сестри приходив жених свататися. Усі до ночі обговорювали, коли весілля, де молоді будуть розписуватися, скільки покликати гостей. А із самого ранку батька викликали у військомат. Уже по селу загомоніли – війна! Мама розгубилася: що робити? Я тільки про одне думала: хоч би пережити цей день. Мені ще ніхто не пояснив, що війна – це не день і не два, а це може бути дуже довго.
І ось літо, спекотний день. Хочеться піти на річку, а мама нас збирає в дорогу. У нас був іще брат, його тільки-но забрали з лікарні, там йому зробили операцію на нозі, і він повернувся на милицях. Але мама сказала: «Треба йти всім». Куди? Ніхто нічого не знав. Пройшли кілометрів п’ять. Брат кульгав і плакав. Ну, куди з ним? Повернулися назад. Удома на нас чекав батько. Чоловіки, які вранці пішли у військомат, усі повернулися, німці вже зайняли наш райцентр. Місто Слуцьк.
Летіли перші бомби – я стояла і слідкувала за ними, поки вони на землю не падали. Хтось підказав, що треба відкривати рота, щоб не оглушило. І ось відкриваєш рота, затуляєш вуха і все одно чуєш, як вони летять. Виють. Це так страшно, що шкіра не лише на обличчі, на всьому тілі напружується. Висіло в нас на дворі відро. Коли все вщухло, зняли його: нарахували п’ятдесят вісім пробоїн. Відро біле, зверху їм здалося, що це хтось стоїть у білій хустині, й вони стріляли…
Німці в’їхали в село на великих машинах, замаяних березовими гілками. Так у нас прикрашали, коли було весілля. Наламають-наламають березових гілок… Ми роздивлялися їх через тин, тоді парканів не було, а тини. Лозові. Приглядалися… На звичайних людей наче схожі… Я хотіла побачити, які в них голови? Чомусь у мене було таке уявлення, що в них нелюдські голови… Уже