– Ірмо, тобі не здається, що цей пиріжок більший за той? – кажу я.
– Здається…
Ви не уявляєте, як хотілося спробувати шматочок.
– Давай відріжемо трошечки, а потім підемо продавати.
Посиділи так дві години, і нічого нести на базар. Потім сусідка почала варити подушечки, це такі цукерки, їх давно вже немає чомусь у магазинах. Дала вона нам продати ці подушечки. Знову ми з Ірмою сидимо над ними:
– Одна подушечка більша за інші. Давай, Ірмо, трошки її полижемо.
– Давай…
У нас було одне пальто на трьох, одні валянки. Ми часто сиділи вдома. Пробували розповідати одне одному казки… Якісь книжки… Але це було нецікаво. А цікаво нам було мріяти, як закінчиться війна і як ми житимемо після війни. Їстимемо самі пиріжки та цукерки.
Коли війна закінчилася, мама надягла крепдешинову кофтинку. Як у неї залишилася ця кофтинка, я не пам’ятаю. Усі гарні речі ми виміняли на продукти. На цій кофтинці були чорні манжети, мама відпорола їх, щоб нічого не було темного, а тільки світле.
Одразу ми пішли в школу і з перших днів почали вчити пісні для параду…
«Тільки мамин крик чула…»
Ліда Погоржельська – 8 років.
Зараз – кандидат біологічних наук.
Я все життя згадую цей день… Перший день без тата…
Хотілося спати. Мама підняла нас рано-вранці і сказала: «Війна!». Який тут сон? Почали збиратися в дорогу. Ще страху не було. Усі дивилися на тата, а тато наш поводився спокійно. Як завжди. Він був партійним працівником. Кожному, сказала мама, треба взяти із собою що-небудь. Я нічого не придумала взяти, а сестра молодша захопила ляльку. Мама взяла на руки нашого маленького братика. Тато наздогнав нас уже дорогою…
Я забула сказати, що мешкали ми в місті Кобрині. Недалеко від Бреста. Ось чому війна докотилася до нас уже першого дня. Отямитися не встигли. Дорослі майже не розмовляли, йшли мовчки, їхали на конях мовчки. І ставало страшно. Йдуть і йдуть люди, багато людей, і всі мовчать.
Коли тато нас наздогнав, ми трохи заспокоїлися. Тато в нас у сім’ї в усьому був найголовніший, тому що мама була дуже молодою, вона в шістнадцять років вийшла заміж. Вона не вміла навіть готувати. А тато – сирота, він усе вмів. Я пам’ятаю, як ми любили, коли в тата був час, і він міг що-небудь смачненьке нам приготувати. Для всіх – свято. Мені й зараз здається, що немає нічого смачнішого від манної каші, яку варив тато. Скільки ми їхали без нього, стільки ми на нього чекали. Залишитися під час війни без тата – цього ми уявити не могли. Така в нас була сім’я.
Обоз вийшов великий… Рухався повільно. Іноді всі зупинялися й дивилися на небо. Шукали очима, де наші літаки… Шукали