– Я зробив тобі іграшку, – чоловік простягає мені ганчір’яний м’ячик.
Беру іграшку і перестаю плакати.
Далі нічого не пам’ятаю: хто і як нас рятував у німецькому концтаборі? У дітей там брали кров для поранених німецьких солдатів… Діти всі помирали… Як опинилися ми з братом у дитбудинку, і наприкінці війни отримали повідомлення, що батьки наші загинули? Щось трапилося з моєю пам’яттю. Не пам’ятаю облич, не пам’ятаю слів…
Закінчилася війна. Я пішов у перший клас. Інші двічі-тричі прочитають вірш – і запам’ятали. А я десять раз прочитаю і не запам’ятовую. Але двійки мені вчителі чомусь не ставили. Іншим ставили, а мені – ні.
Ось моя історія…
«Тітонько, візьміть мене на коліна…»
Марина Кар’янова – 4 роки.
Зараз – кінопрацівник.
Як я не люблю згадувати… Не люблю. Одне слово – не люблю…
Запитати б у всіх: що таке дитинство? Кожен би сказав щось своє. А для мене дитинство – це мама з татом і цукерки. Усе дитинство я хотіла маму з татом і цукерки. За війну жодної цукерки не те що не спробувала на смак – яка вона, навіть не бачила. Першу цукерку я з’їла через кілька років після війни… Через роки три… Я вже була великою дівчинкою. Десять років.
Ніколи не розуміла, що комусь може не хотітися шоколадних цукерок… Ну, як це? Це неможливо…
А маму з татом я не знайшла. Навіть прізвища свого справжнього не знаю. Підібрали мене в Москві на Північному вокзалі.
– Як звати? – запитали в дитбудинку.
– Мариночка.
– А прізвище?
– Прізвища не пам’ятаю…
Записали Марина Північна.
Хотілося весь час їсти. Але ще більше хотілося, аби хтось обійняв, приголубив. А цього було мало, навколо війна, в усіх – горе. Іду вулицею… Попереду мама дітей своїх веде. Одного візьме на руки, пронесе, цього поставить – іншого бере. Сіли вони на лавочку, і вона посадила меншого до себе на коліна. Я стояла, стояла. Дивилася, дивилася. Підходжу до них: «Тітонько, візьміть мене на коліна…» Вона здивувалася…
Я знову її попросила: «Тітонько, ну, будь ласка…»
«…І почала колисати, наче ляльку»
Діма Суфранков – 5 років.
Зараз – інженер-механік.
До цього я боявся тільки мишей. А тут одразу стільки страхів… Тисяча страхів…
Не так по моїй дитячій свідомості вдарило слово «війна», як налякало слово «літаки». «Літаки!» – і мати нас згрібає з печі. А ми боїмося з печі злізати, боїмося з хати виходити, поки вона одного зніме, інший назад лізе. Нас – п’ятеро. І ще – улюблена кішка.
Літаки нас розстрілюють…
Менших братиків… Їх мама рушниками до себе прив’язувала, а старші самі бігли. Коли ти маленький… Ти живеш в іншому світі, ти не дивишся згори, а живеш близько до землі. Літаки ще страшніші, бомби ще страшніші. Я пам’ятаю, як заздрив жучкам: вони такі маленькі, що завжди можуть де-небудь сховатися, в землю заповзуть… Мені