Богрова повісили 12 вересня у Лисогірському форті. Оскільки в Києві не було посади ката, поліція змушена була шукати добровольця серед ув’язнених Лук’янівської в’язниці. До шибениці Богров вийшов у тому самому вбранні, яке було на ньому в театрі. Навіть пожартував перед смертю: мовляв, його колеги-адвокати можуть позаздрити йому, що він десять днів не вибирався з фрака.
Тарас Адамович заплющив очі. Театри… Ох, ці театри. Не дивно, що тут зникають балерини. Як там казав його теперішній супроводжувач – знак долі? Можливо, знаком долі було те, що перша будівля театру повністю згоріла. Певно, не варто було зводити нову на тому самому місці. Хтозна.
Він не помітив, як балерини на сцені зупинились. Репетиція завершилась?
– Невелика перерва, – пояснив Щербак. – Можемо упіймати тут двох-трьох пліткарок. З іншими поговоримо пізніше.
Йому справді вдалося зупинити кількох дівчат біля оркестрової ями й провести їх у напівтемний куток, де в кінці партеру сидів Тарас Адамович, занурений у свої роздуми.
Перша дівчина – висока білявка в трико. Манірна, але хіба не всі балерини такі? Чи то стереотипи? Назвалась Барбарою, Щербак звертався до неї не так офіційно – Бася. Ще одна полька? Всі київські балерини – польки?
– Ви з поліції? – запитала з викликом.
– Ні.
– Але ви розшукуєте Томашевич. Олег сказав.
– Так. Як приватна особа.
– Тоді я не зобов’язана говорити з вами, – підвелась вона.
Щербак ображено протягнув:
– Б-а-а-сь…
– Не зобов’язана, – повторила дівчина.
Тарас Адамович спокійно кивнув і, повернувшись до тендітної сором’язливої брюнетки в легенькій суконці поверх трико, що стояла поруч, запитав:
– Чи можу я дізнатися ваше ім’я?
Білявка Бася примружила колючі очі й знову проказала:
– Ми всі не зобов’язані говорити з паном…
– Тарасом Адамовичем Галушком, – злегка схилив голову колишній слідчий. – А ви…? – обережно зазирнув в обличчя брюнетки.
– Яся, – прошепотіла вона. І повторила сміливіше:
– Я…Ярослава.
– Ярославо, ви знаєте Віру Томашевич?
Ярослава знала. Віра Томашевич була улюбленицею дружини хореографа, балерини Броніслави Ніжинської. Ярослава хотіла танцювати, як Віра. Майже невагомо, коли не тільки глядач, але й хореограф, не помічає павзи між рухами. Коли крок балерини уже є актом мистецтва.
– Ага, просто друга Кшесинська, – різко кинула Бася.
Ярослава почервоніла.
– У нас іноді говорили, – після павзи додала вона, – що якби Броніслава вирішила ставити «Лебедине озеро», Одетту-Одилію вона віддала б Вірі.
«Лебедине озеро» Тарас Адамович бачив, хоч і пам’ятав дуже невиразно. Давня німецька легенда, яку переповідали балерини мовою тіла. Гер