Тарас Адамович потер підборіддя, ще раз глянув на свого співрозмовника.
– Що вам сказали в театрі?
– Що Віра не прийшла на репетицію.
– Це вас збентежило?
Художник сумно подивився кудись повз господаря будинку. Ледь чутно прошепотів:
– Збентежило? Ні, зовсім ні, радше засмутило. Розумієте, я тоді не думав, що Віра зникла. Я подумав, що вона просто не прийшла. Знайшла собі цікавішу компанію. І… пропустила репетицію.
Цю думку палко підтримали б у поліції. Однак зараз вони були не в поліції.
– Що було потім?
Співрозмовник Галушка прикрив очі.
– Я намагався не думати про неї. Викинути з голови.
– Вдалося?
– Не дуже. У театрі почали ширитись чутки. Сестра Віри приходила до Броніслави, запитувала про Віру. Броніслава – дружина балетмейстера, Броніслава Ніжинська, – пояснив він і вів далі: – У театрі казали, що Віра зникла, поїхала за місто з офіцерами. Але сестра її шукала, отже… Отже, могло щось статися.
Галушко не переривав.
– Я… розумієте, я навіть хотів, щоб щось сталось. Зараз я ненавиджу себе через це, але тоді, тоді я хотів, щоб було якесь інше пояснення тому, що вона не прийшла того вечора в Шато де Флер. Тепер я боюся, боюся того, що щось могло трапитися по дорозі до парку. І боюся того, що вона взагалі не збиралась зустрічатися зі мною.
Він замовк у задумі. Відтак сказав:
– Балерини розповідали, що сестра Віри ходила в поліцію. Віра не повернулась, поповзли чутки про те, що Ніжинська поставить на її партії дублерок.
– Як відреагували на зникнення Віри в театрі?
– Зраділи. То ж зміїне кубло.
Тарас Адамович відставив чашку.
– Ви маєте якісь підозри? Куди могла зникнути Віра?
– Я не знаю, – він стенув плечима. – Вона раніше нікуди не зникала.
– Тобто таке з нею трапилось уперше?
– Так.
– Щодо офіцерів. Ви когось із них знаєте? Бачили разом із Вірою?
– Ні. І не хотів би бачити. Гадаю, балерини зможуть розказати про них. Або Мирослава.
– Ви добре знаєте сестру Віри?
– Бачились раз чи двічі.
Цього разу хвіртка рипнула ледь чутно, ніби вибачаючись, що відволікла співрозмовників від бесіди. Олег Іраклійович Щербак повернув голову в напрямку доріжки, що вела до веранди. Мирослава Томашевич, як і обіцяла, прийшла до Тараса Адамовича, коли полуденне сонце спинилось над будинком, що стояв у затінку яблуневого саду. Завмерла біля хвіртки, завваживши гостя. Потім рішуче попрямувала до веранди, зупинилася біля сходинок. Чоловіки підвелися.
– Добрий день, пане Галушко. О, – перевела погляд на його співрозмовника, – пане Щербак! Не сподівалась вас тут зустріти.
– Я вас теж, але радий нашій зустрічі, – відповів художник, знову перетворившись на Париса.
– Міро, прошу приєднатися до нашої розмови, – мовив господар. – Ми куштували цибулевий конфітюр, а також мій гість розповів дещо про вечір, коли зникла ваша сестра.
Міра