– Доброго ранку, Тарасе Адамовичу, – привітався той.
– Доброго, доброго, – з теплотою в голосі відповів господар дому. – Кави?
– Якщо ваша ласка, – несподівано погодився Кость.
Тарас Адамович усміхнувся. Зазвичай не можна було вгадати, коли саме його ранковий гість складе йому компанію. Однак для таких особливих випадків господар завжди тримав напохваті якісь смаколики. Цього разу – яблучний пиріг. Запросив хлопця до столу, на мить зник у будинку, виніс частування. Каву Кость пив повагом, оцінюючи смак.
– Ви почистили джезву, – констатував він. І незрозуміло було – завважив він її блискучу поверхню чи зробив висновок зі смаку напою.
– Як справи у видавництві? – ввічливо запитав Тарас Адамович.
– Як завжди – метушня, – стенув плечима хлопець, – Румунія тепер теж воює, – продовжив він тоном знавця, що веде світську бесіду.
– Так, – зітхнув Тарас Адамович.
З початком вступу Румунії у війну обривалось його листування з гером Дитмаром Боє, який надсилав листи з воюючої Німеччини до Румунії, а вже звідти пан Дан Тодореску, лікар, пересилав їх до Києва. Румун теж був шаховим партнером Тараса Адамовича, однак ця гра зацікавила його недавно, тож їхні партії більше нагадували уроки майстерності, які досвідчений викладач дає неофіту. Натомість листування з гером Боє було суперництвом: холодним і виваженим, сповненим іронії й глибокої поваги гравців один до одного. Якщо з мосьє Лефевром можна було грати запально, ризикувати, то гра з гером Боє вимагала уваги та терплячості. Тепер партію з німцем доведеться відкласти. Хтозна на скільки років. Тарас Адамович потер підборіддя. Шкода.
Хлопчина із задоволенням пригощався. Їв швидко, відкушуючи великі шматки – давня звичка не від доброго життя. Упіймав погляд Тараса Адамовича, відклав пиріг, ввічливо запитав:
– Як просувається ваша справа?
– Поки невідомо. Забагато запитань.
– Тітка каже, багато питань – багато зітхань. Але я не певен, що саме вона має на увазі, вона трохи… – він промовисто подивився на Тараса Адамовича. Колишній слідчий мовчки підсунув до нього тарілку з пирогом. Кость додав:
– Пан редактор сьогодні стрів мене в коридорі, засипав запитаннями. Чого швендяю, чого плутаюсь під ногами? Не думаю, що він чекав на відповіді. А вам вони потрібні?
– Потрібні.
– То спробуйте відповісти хоч на деякі запитання.
– Якби ж знати, на які саме.
– Оберіть найголовніші.
Звучить просто. Але як обрати? Що важливіше – поговорити з тими, хто бачив Віру в Інтимному театрі чи кинутись на розшуки Досковського, який може прикриватись фальшивими документами?
– Розумієш, зникла дівчина…
– Ваша родичка?
– Не зовсім так. Тобто… зовсім не так. Просто дівчина, з театру…
– Актриса?
– Щось